Новини

Навчатися у школі складно, про це вам скаже будь-хто з учнів. Але у вчителя є всі можливості для того, щоб поліпшити процес навчання, при чому на це не доведеться витрачати багато часу! А все завдяки кінезіології – унікальній науці, що вивчає м’язові рухи у будь-яких проявах. Але особливої уваги заслуговує вплив руху на мозкову активність.
Навчальна кінезіологія – це дуже проста та дієва методика. Виконання відповідних вправ не займе багато часу і неодмінно сподобається дітям! Особливо, якщо мова йде про початкову школу. Втім, такі вправи будуть корисними і більш старшим школярам, і самим вчителям.
Як це працює?
Кінезіологія – здоров’язберігаюча технологія. Використовуючи її, ви зможете допомогти учням зняти емоційне та фізичне напруження, а заразом ще й забезпечити такі процеси:
синхронізацію роботи півкуль мозку;
покращення зорово-моторної координації;
формування просторового орієнтування;
стимулювання інтелектуального розвитку тощо.
Секрет такої ефективності полягає у тому, що спеціальні вправи позитивно впливають на неокортекс – нову кору мозку, яка відповідає за когнитивні процеси, раціональну обробку інформації, мову, логіку тощо. Тобто, коли новоутворена кора мозку працює на повну силу, підвищується ефективність навчання.

Звучить все це дуже науково, але насправді все просто. Фактично кінезіологія – це спеціальні фізичні вправи, до того ж здатні поліпшити роботу мозку. Саме їх можна використовувати під час фізкультурних п’ятихвилинок на уроці. Кінезіологічний комплекс включає такі види вправ як окорухові, дихальні, тілесні, для релаксації та розвитку дрібної моторики. Розглянемо найцікавіші з них.
Лобно-потиличний обхват
Допомагає зосередитися та налаштуватися на навчальний процес, тому чудово підходить для виконання на початку уроку. Попросіть учнів сісти рівно, а потім покласти одну долоню на лоба, іншу – на потилицю. Потім треба заплющити очі, сконцентруватися на майбутньому занятті та зробити кілька глибоких вдихів-видихів.

Слон
Цікава вправа, яка допоможе підняти настрій та розслабитися. Запропонуйте дітям стати та нахилити голову до лівого плеча. Далі треба:
витягнути руку (ніби хобот слона);
почати малювати нею горизонтальну вісімку від центру зорового поля і вгору проти годинникової стрілки;
очима треба пильно стежити за кожним рухом пальців.
Вправа виконується повільно, по 3-4 рази кожною рукою.

Ковпак мудреця
Ця вправа загострює слух, покращує рівновагу, одночасно підвищуючи розумові та фізичні здібності. Виконувати її учні можуть стоячи чи сидячі:

голову треба тримати прямо, але шия та підборіддя при цьому мають бути розслаблені;
треба взятися за вуха так, щоб великий палець опинився з тильного боку, а всі інші – попереду;
виконується масаж вух зверху донизу, а дійшовши до мочки, м’яко масажується і вона.
Вправа повторюється чотири рази.
Сова
Цю вправу можна виконувати під час уроку для зняття напруження. Вона стимулює приток крові до головного мозку та сприяє поліпшенню уваги. Станьте перед учнями та запропонуйте їм повторювати за вами наступні рухи:

праву руку покладіть на лівий м’яз між шиєю та плечем;
стисніть м’яз та починайте поволі повертати голову зліва направо;
потім починайте рух в зворотній бік;
губи складіть трубочкою і на видиху вимовляйте «ух!»;
поміняйте руку, поклавши її на правий м’яз та повторіть вправу.
Дзеркальне малювання
Ця вправа здатна зняти напругу з рук та очей, а також допомагає синхронізувати роботу півкуль мозку, що помітно збільшує ефективність його роботи.
Покладіть на стіл перед кожним учнем чистий аркуш та попросіть їх взяти в кожну руку по олівцю. А отім можна починати малювати обома руками дзеркально-симетричні малюнки: цифри, літери, квіточки, будь що! Такі вправи дуже подобаються дітям.
Це лише частина вправ, яку пропонує кінезіологія. Як бачите, нічого складного, навпаки, все дуже просто і навіть весело. І головне, допомагає активізувати процес навчання!

Дислалія – порушення звуковимови у дітей із норм. слухом і збереженою іннервацією мовленнєвого апарату.

Виділяють дві основні форми дислалії залежно від характеру і причин, що обумовлюють порушення звуковимови: механічну (органічну) і функціональну.

Механічна дислалія – це така форма дислалії при якій порушення звуковимови обумовлені анатомічними особливостями або порушеннями будови органів артикуляційного апарату (губ, зубного ряду, піднебіння, язика).

Функціональною називають дислалію при якій порушення звуковимови обумовлені розладами або слабкістю основних процесів нейродинаміки (слухомовленнєвих диференціювань) при нормальному фізичному слусі і нормальній будові периферичного мовленнєвого апарату.

Функціональна дислалія. спостерігаються переважно в дитячому віці і проявляються у вигляді порушення або несформованості вимови тільки приголосних звуків, що відносяться до однієї або різних груп.

Причининами функціональної дислалії є:

а) біологічні:соматична ослабленість дитини, затримка психічного розвитку резидуально-органічного генезу,недорозвинення фонематичного слуху;

б) соціальні: наслідування дорослими неправильного мовлення дитини,педагогічна занедбаність,несприятливе мовленнєве оточення дитини (дефекти звуковимови у батьків).

При функціональній дислалії відсутні будь-які органічні зміни в будові артикуляційного апарату. У дітей виявляються несформованими специфічні мовленнєві операції, що дозволяють дитині надавати правильне положення органів артикуляції під час вимови певного звука (звуків) у процесі мовлення. В залежності від то, які ці операції порушені виділяють наступні види розладів звуковимови:

1. Відсутність звука у мовленні (ука –рука, ката – карта, коова – корова).

2. Спотворення звука, тобто на місці звука вимовляється звук, який відсутній у фонетичній системі рідної мови (міжзубна вимова свистячих, велярна вимова звука "Р").

3. Заміна звука іншим, як правило, простішим за артикуляцією (лак – рак, табака –собака, сяпка - шапка). Порушення вимови звука характеризується стабільністю.

4. Змішування звуків. Дитина володіє правильною артикуляцією звуків, що змішуються, але під час мовлення приймає неправильне рішення у виборі звука. Звук у мовленні то вимовляється правильно, то заміняються іншим звуком. Порушення вимови звука характеризується нестабільністю.

В залежності від порушень мовленнєвих операцій функціональна дислалія поділяється на три форми:1) акустико-фонематична;2) артикуляційно-фонематична;3) артикуляційно-фонетична.

Акустико-фонематична дислалія – це дефекти звукового оформлення мовлення, обумовлені вибірковою несформованістю операцій переробки фонем за їх акустичними ознаками в сенсорній ланці механізму сприйняття мовлення.

До таких операцій відносяться сприйняття, упізнавання, порівняння акустичних ознак звуків і прийняття рішення щодо фонеми.

У основі порушення лежить недостатня сформованість фонематичного слуху: система фонем повністю не засвоюється дитиною, тобто є редукованою за своїм складом. Дитина не упізнає ту або іншу акустичну ознаку складного звуку, за яким одна фонема протиставляється іншій. Внаслідок цього при сприйнятті мовлення відбувається уподібнення однієї фонеми іншої на основі спільності більшості ознак. Це приводить до неправильного сприйняття слів (гора — «кора», жук — «щук», риба - «либа»).

Артикуляційно-фонематична дислалія – це дефекти звуковимови, обумовлені несформованістю операцій відбору фонем за їх артикуляційними параметрами в моторній ланці продукування мовлення.

Виділяють два основні варіанти порушень.

При першому – артикуляційна база виявляється не повністю сформованою, зредукованою. При відборі фонем замість потрібного звуку (відсутнього у дитини) відбирається звук, близький до нього, але простіший за артикуляцією.

При другому варіанті порушення артикуляційна база виявляється повністю сформованою. Засвоєні всі артикуляційні позиції, необхідні для відтворення звуків, але при відборі звуків ухвалюється неправильне рішення, унаслідок чого звуковий вигляд слова стає нестійким (дитина може вимовляти слова правильно і неправильно). Це приводить до змішувань звуків через їх недостатню диференціацію, до невиправданого використання звуків.

Організована і систематична робота з формування каліграфічно правильного та грамотно правильного письма - основне завдання початкової школи.

Письмо і читання - складні психічні види діяльності людини, якою вона не відразу оволодіває, а поступово, тому що в цих видах діяльності беруть участь різні аналізатори збій в роботі хоча б одного з аналізаторів призводить до порушення процесу письма і читання.

При локальному ураженні мозку; в залежності від місця ураження, виникають різні форми порушення письма і читання. Під час ураження задньоскроневої звивини лівої півкулі у праворуких дітей страждає слухове сприймання, відбувається грубе порушення процесів розрізнення звуків. Тут має місце сенсорна афазія. Слово втрачає свою постійну звукову структуру. На письмі це спостерігається у випадковому наборі букв. Така письмо називається акустичною аграфією або дизграфією.

Аграфія - це нездатність до писемного мовлення. Дизграфія - це часткова нездатність до писемного мовлення. Алексія - це нездатність до читання, дислексія - часткова нездатність до читання. При цьому в мовному потоці виникають складнощі розрізнення звуків.

При моторній афазії уражені нижні відділи ретроцентральної зони.

При аферентній афазії звуки не диференціюють по кінестетичних основах за місцем і способом утворення. Дитина втрачає кінестетичне відчуття. Одні звуки замінюються іншими, особливо ті, що близькі за артикуляцією (ш-щ-ч).

Під час ураження передніх відділів примоторної зони кори лівої півкулі - при кінетичній моторній афазії - дитина відчуває труднощі на письмі під час відтворення послідовності звуків. У таких учнів характерними помилками будуть пропуску букв, перестановка їх місцями, розпад динамічної . схеми слова. Такі розлади називаються моторною аграфією і дизграфією, а також алексією та дизлексією.

Під Час порушення Центру зору великих півкуль в дитини матимуть місце оптичні порушення письма: оптико-ґностичні і згітико-мнестичні порушення (зорове впізнання і зорове запам’ятовування). Характерні помилки - заміна схожих, за написанням букв. Вищезгаданий розлад може мати місце при любій формі афазії.

Порушення письма і читання у дітей з особливими потребами обумовлено недорозвитком ряду функціональних систем (мається на увазі не локальне, а масове ураження) в комплексному ускладненому вигляді. За своїм характером помилки будуть найрізноманітніші.

У дітей масової школи патологічні помилки можуть бути різними і без локальних уражень кори головного мозку. При стертих формах афазії важко діагностувати її форму.

Під час вивчення помилок письма і читання у першу чергу потрібно визначити природу виникнення цієї помилки.

Більшість авторів, які вивчають порушення письма і читання, патологічні помилки називають дизграфічними помилками логопатичного характеру. Помилки росту мають фізіологічний характер; орфографічні помилки з'являються внаслідок незасвоєння правил орфографії.

Для розрізнення дизграфічних та інших помилок (помилки росту, орфографічні помилки) в кожному конкретному випадку необхідно вміти визначити принцип правопису того чи іншого слова та позицію фонем в слові:(сильна чи слабка). Під сильною позицією матимемо на увазі таку позицію звука або фонеми, при якій вона реалізується незалежно від умов (МАК), а під слабкою - коли вибір букви визначається правилом (сЕло, гриБ).

Дизграфічні помилки
Розрізняють такі види дизграфічних помилок: фонетичні, оптико-просторові; лексико-граматичні.

Фонетичні помилки, це:

Пропуски букв (ліс зелений - ЛС ЗЛН). Частіше зустрічаються пропуски букв, відповідні голосним звукам. Приголосні -- при збігу приголосних і в фонетично складних словах (школа - ШОЛА, температура -ТЕМПАТУРА); не дописують закінчення.
Заміни букв. Голосні замінюють одна одну. Частіше зустрічаються заміни приголосних, оскільки їх більше. Мають місце опозиційні помилки. Вони властиві дітям аномальним. Перестановки, вставки зайвих букв із збереженням звуко-буквеного складу слова (Аркадій - АКРАДІЙ, всі - СВІ). Під час збігу приголосних вставки зайвих літер (ворона - ВОРОВНА, Оксана - ОКОСАНА). Редуплікація букви (ДРУУЖНО, МНЯЧ). Помилки, що пов’язані зі спотвореним відтворенням на письмі складової структури слова (скорочення, перестановки, вставки) є наслідком нестійкого звукового образу слова - має місце недостатність лексичної будови мови (замикати ЗАКАМИТИ) в зв’язку з відсутністю правильного звукового образу слова. Також мають, місце помилки, пов’язані з незасвоєнням граматичної системи словозміни і структури речення.
Графічні. Букви відтворюються в спотвореному графічному зображенні (губиться елемент ц-и, превнесення зайвого елементу ц-щ, діти – дітш; зміна направлення елементу букви: сад - хад, зерно - зерю).
Під час читання діти-дизлексики мають аналогічні помилки. Вони можуть пропускати звуки недочитувати закінчення, переставляти звуки в слові.

Психофізіологічні механізми процесу письма
Початковий період навчання грамоти має за мету виховання складної єдності уявлень про акустичний, артикуляційний, оптичний і кінестетичний образи слова.

Письмо, на думку А.Р.Лурія, - складний процес, який включає ряд спеціальних операцій, а саме:

Аналіз звукового складу слова, визначення послідовності звуків і їх кількості.
Зіставлення виділеної у слові фонеми з певним зоровим образом букви.
Відтворення з допомогою рухів руки зорового образу букви. Які умови формування письма? Де збережений слух, збережена і розвинута розумова дія аналізу, збереження правильної звуковимови, фонематичного сприймання., довільної уваги, вербальна пам'ять.
Причинами несформованості можуть бути: порушення слуху, фонематичного сприймання, спотворена звуковимова внаслідок недостатності звуко-рухового аналізатору, ЗПР(за гримка психічного розвитку).

Для виконання другої операції потрібна актуалізація мозку. У дитини повинно бути збережено зорове сприймання, диференціація зорового сприймання, зорова пам’ять. Гальмують формування цієї операції порушення периферичного центрального відділів зорового аналізатору, порушення зорової пам’яті, довільної уваги, несформованість зорового аналізу, пов’язаного з дефектами пізнавальної діяльності, стійких фонематичних уявлень про звуки і слова.

Третьою операцією є начертання графем, Її виконання спотворюється при відсутності координації та диференціації виконання рухів суглобів пальців рук (і в просторі). Рухи очних яблук мають бути в нормі.

Методи подолання дизграфії та дислексії у дітей
Письмо відображує дефекти фонетико-фонематичної системи. Дитина, яка не диференціює в усній мові близькі звуки, буде з труднощами засвоювати відповідність між звуком і буквою. Оскільки письмо є перешифровкою усних знань мови, на нього буде переноситися лексико-граматичний недорозвиток.

Методи подолання фонетичних помилок на письмі на заміни букв, близьких за акустико-слуховими характеристиками.

Насамперед, необхідно пригадати причини цього недоліку.

- Грубий фонетик з-фонематичний недорозвиток.

- Несформована власна звуковимова.

- Опора на шопітне проговорення в процесі письма без використання звукового контролю мови.

Основний напрям роботи над помилками - це фонетико - фонематичний розвиток;.

Розвиток фонематичного сприймання - є основою формування навичок контролю своєї вимови і виправлення на підставі порівняння власної мови та мови оточуючих.

Для подолання дзеркального письма доречні такі вправи:

Повільно рухати руку дитини зліва направо по рядку.
Обведення вирізаних прописних букв (за методом Монтессорі).
Порівняння правильних і дзеркально написаних букв.
Велику роль у підготовці до оволодіння письмом відіграє підготовка руки. Виховується орієнтація в просторі, координація рухів пальців рук. Розвиток дрібної моторики пальців рук (пірамідка, будинок, намисто, мозаїка).

Доречні такі ігри на розвиток орієнтування в просторі: «Знайди такий же малюнок», «Чого не стало?», «Чим відрізняється?», «Чарівна торбинка», «Склади із частин». Малювання, безвідривне письмо.

Дуже важливо навчати дитину правильно чути звуки. Обов'язково треба дотримуватись послідовності в роботі: поступово переходити від простого до складного:

Розрізнення нємовних звуків.
Розрізнення однакових слів фраз, звукокомплексів і звуків по висоті, силі і тембру голосу.
Розрізнення слів, близьких за звуковим складом.
Диференціація складів, фонем.
Розвиток навичок елементарного звукового аналізу
Диференціація твердих та м'яких звуків
Визначення наявності звуку (твердого або м'якого): в словах, що вимовляє педагог; в словах, відповідних до предметних малюнків (звук у відкритому прямому складі). Порівняння звуків в ізольованій вимові і в складах. Придумування складів, слів з заданим звуком, визначення його місця в слові. Відбір малюнків з опозиційними парами звуків. Введення букви (письмові вправи). Закріплення навичок виділення та позначення м'якого приголосного в реченнях і текстах.

Порушення письма і читання у дітей з особливими потребами
В основі дефекту - порушення діяльності мозку. Розумові процеси дитини повільно рухливі. Відсутня легкість переходу від одного виду діяльності до іншого, тобто має місце інертність. Технічна сторона пов’язана з усною мовою. Має місце загальний недорозвиток мовлення. Всі мовленнєві системи недосконалі: фонематичні процеси несформовані, лексика бідна, словник обмежений, наявна неточність використання слів, недостатність розуміння понять. Таким дітям не тільки важко оволодіти операціями процесу письма (аналіз, синтез), але й координувати більшість дій і операцій, пов'язаних з процесом письма і читання. Якщо серед вищезгаданих завдань учні не оволоділи кожною операцією окремо, це обумовить якість письма і читання.

Письмо страждає, насамперед, внаслідок порушень структури основних операцій процесу письма: недостатньо сформований слуховий контроль мови, особливо під час запису слів за фонематичними уявленнями. Має місце неповноцінність зорового і рухового контролю в процесі записування слів і речень. Порушується координація дій при довжині і складності звукового ряду, наявності однакових чи схожих букв, або їх елементів в слові, реченні, контексті. Семантична складність слів та їх граматичні зв’язки: Автобус дожене машину. - Автобус дожене машина.

У дітей з особливими потребами з порушенням письма і читання зустрічаються помилки усих типів.

Иллюстрация М.Ивановой
Дислексія – часткове своєрідне порушення процесу читання, що характеризується несформованістю (порушенням) вищих психічних функцій і являє собою повторювані помилки стійкого характеру.

Розлади письма і читання бувають у дітей, що мають нормальний інтелект, збережене усне мовлення, повноцінний зір і слух, але у яких існує несформованість певних психічних процесів, які перешкоджають оволодінню читанням та письмом.

Вітчизняний підхід виділяє дислексію (проблеми у оволодінні читанням), дисграфію (проблеми оволодіння письмом), дискалькулію (проблеми оволодіння лічбою), дисорфографію (порушення оволодіння орфографічною стороною письма), диспраксію (розлад координації) та СДУГ (синдром дефіциту уваги та гіперактивність). Зарубіжний підхід усі ці розлади називає дислексією, говорячи про те, що частіше за все у дислексика спостерігається увесь цей набір складнощів.

Помилки читання на початкових етапах зустрічаються у всіх дітей. Це не є показником дислексії. Згодом у більшості дітей ці помилки зникають.

Батьки дислексиків в якийсь момент помічають, що дитина ніяк не може оволодіти абеткою, хоча всі однолітки давно та без проблем з цим впоралися. Це дивує, бо дитина добре говорить, активна та комунікабельна, але ніяк не може запам’ятати написання літер. Проблема в тому, що дитина не може вивчити алфавіт, потім не може зв’язати літери у склади, не розуміє те, що прочитала, та не може це переказати, неправильно ставить наголос. Для дислексиків характерне «вгадувальне» читання. Вони більшою мірою придумують закінчення слів. Вони запам’ятовують образ слова для того, щоб зрозуміти написане. У дислексиків такі помилки залишаються і носять стійкий специфічний характер.

Таким чином, на що варто звернути увагу батькам, або ознаки дислексії:

пропускає букви або слова при читанні;
міняє місцями або плутає букви, пише літери дзеркально;
змінює послідовність слів у реченні;
пропускає рядок при читанні;
відгадує слово за першими літерами, додумує закінчення;
заміняє та змішує звуки при читанні;
помиляється навіть при списуванні тексту;
має поганий почерк;
запинається або зупиняється;
прискорюється або сповільнюється при читанні;
не розуміє прочитаного, не може переказати;
ігнорує знаки пунктуації, неправильно ставить наголос;
має орфографічні помилки навіть при розумінні правил написання слова;
хмуриться або виглядає розсіяним, «літає у хмарах»;
смикає куточок сторінки;
занадто старається, концентрується під час читання, через що сильно втомлюється;
змінюється в голосі, може не розуміти або не засвоювати інформацію на слух;
погляд стає туманним або блукаючим (через втому та напруження);
червоніє або блідне;
трясе або розгойдує ногою, буває незграбним;
плутає ліво та право;
часто змінюється настрій, може бути знижений емоційний фон.

Якщо звичайні люди бачать літери, формують з них слова та одразу розуміють зміст, який стоїть за словом, то у дислексиків розуміння слова не відбувається. У них не формується зв'язок між словом та його значенням. Не говорячи про те, що літери вони бачать як набір крючків та паличок. Приклад того, як дислексики бачать текст.

Можливі причини виникнення дисграфії:
порушення розвитку мовлення;
проблеми зорового і зорово-просторового сприйняття;
порушення зорово-моторних координацій;
несформованість робочої пам'яті та уваги;
розлад артикуляції;
несформованість слухового сприйняття.

Із чого має починатися психологічний супровід, як порозумітися батькам дітей з особливими освітніми потребами та батькам їхніх однокласників, як визначити ресурси родини. Про ці та інші болісні теми вчителям, психологам, соціальним працівникам розповіла кандидат педагогічних наук, корекційний педагог Катерина Глушенко під час свого майстер-класу на курсі з інклюзивної освіти «Разом».

Вчителям теж треба адаптуватися
Один із чинників, які затримують впровадження інклюзії, — неготовність родин до навчання дитини з інвалідністю в масовій загальноосвітній школі. Психологічний супровід може знадобитися і вчителю, хоча він володіє знаннями, розуміє специфіку порушення розвитку нового учня. І все-таки і в нього виникають страхи.

Раніше було зрозуміло: якщо вчитель має інтерес, хист, бажання до роботи з дітьми із психофізичними порушеннями, він отримує відповідну освіту і працює в спеціалізованій школі. Нині ж вчителі, які пропрацювали в школі десятки років, стикаються з тим, що потрібно переглянути набуті навички, переналаштуватися, отримати додаткову освіту.

А в родин ще більше питань та сумнівів. «Перший раз у перший клас» — це стрес для всіх дітей, і для тих, які не мають жодних порушень. Навчання в школі — це кардинальна зміна діяльності для дитини: ігрової на навчальну. У дошкільних закладах чи вдома було поблажливіше ставлення, м’який режим дня. Школа ж висуває певні вимоги: дисципліна, розклад уроків, сидіти за партами, слухати вчителя. Крім того, початок навчання стає стресом для батьків, адже вони пригадують, як усе це було в них, які вимоги їм ставили.

Школа для батьків є перевіркою, як вони впоралися із соціальною підготовкою: якими дотепер вони були батьками, як виховали дитину, підготували. Ця сукупність переживань обумовлює труднощі інтеграції. А тим більше якщо дитина має особливі освітні потреби (ООП). Мам і тат непокоїть, чи впорається дитина, чи правильно вони обрали заклад, чи буде їй там безпечно, чи не будуть її дражнити.

Як попрощатися з нереальними очікуваннями
Одним з напрямків психологічного супроводу батьків дітей з ООП є визначення, чи прийняли батьки діагноз дитини або на якій стадії прийняття перебувають. Народження дитини з порушенням психофізичного розвитку для родини є переживанням втрати образу дитини без проблем зі здоров’ям. Адже під час вагітності батьки мають певні очікування, як має бути, де син чи донька вчитиметься, як гратиметься, у які гуртки ходитиме. І коли виявляється, що ці мрії саме в такій формі не здійсняться, родина переживає всі стадії горювання, ніби розлучається з кимось (заперечення, відчуття провини, гнів, «торг», страждання, усвідомлення). У батьків виникає величезний спектр переживань, і не завжди вони соціально схвалювані. Адже в нас не заведено казати, що ти злишся на дитину з ООП, стидаєшся її, втомлюєшся, хочеш побути на самоті. Щоб впоратися з цими почуттями, варто звернутися до психолога.

До того ж кожен новий життєвий етап, необхідне прийняття важливих рішень (на кшталт вибору дитсадка, школи) можуть знову актуалізувати горювання (доводиться прощатися з образом, скажімо, дитини як ідеального учня), і родина, яка вже адаптувалася, може знову потребувати допомоги. На жаль, у нашій культурі ще немає практики звертатися по психологічну допомогу.

Інклюзія: 4 статті, які допоможуть вчителям у роботі

Горювання завершено, якщо родина налаштована отримувати медичну допомогу, освітні послуги, залучати різних фахівців. Немає гіперопіки. Трапляється, мати каже «Так, я прийняла діагноз, але подивіться, скільки гуртків син відвідує!» У нас заведено ототожнювати себе і дитину. Якщо вона гарно навчається та має різноманітні хобі, батьки почуваються успішними. Якщо ж сину чи доньці багато чого не вдається, мами і тата почуваються поганими, невдахами. Та насправді важливо, скільки зусиль докладається, а не загальновизнані успіхи. Прийняття ситуації помітно і по тому, як батьки можуть говорити про труднощі та успіхи дитини без надмірних емоцій, є адекватні уявлення про успішність дитини (немає завищених очікувань).

Прийняття сталося, коли в самих батьків з’являються власні інтереси, коло спілкування, немає провини, коли подружжя проводить час удвох. Родина відвідує громадські заклади, підтримує соціальні зв’язки. Як кажуть, у літаку кисневу маску треба надіти спочатку на себе, а потім на дитину. Тобто, важливо спочатку потурбуватися про себе.

Добробут дитини залежить від того, наскільки щасливою почувається родина. Син чи донька мають друзів, задоволені, веселі, виконують індивідуально прописаний навчальний план? Значить, все добре. Діагноз діти зазвичай сприймають через уявлення батьків. Якщо це залишається непережитою трагедією, обмеженням для батьків, малюк чи підліток так само сприйматиме. Якщо родина враховує потреби дитини, але живе повноцінно, так само почуватиметься й вона.

Чим можна допомогти батькам дітей з особливими освітніми потребами
Що стосується змісту психологічного супроводу для батьків, то насамперед це актуалізація ресурсів, відновлення почуття спроможності розв’язувати проблеми. Формуванням позитивних установок батьків щодо можливостей дитини краще зайнятися ще до початку навчального року. Точно в школі у дитини будуть якісь труднощі, непорозуміння, конфліктні моменти, але, попри все це, важливо бачити позитивні зрушення, навіть незначні, змістити акцент з труднощів на успіхи. Важливе формування відповідальної батьківської позиції. Наявність тьютора, асистента не звільняє від обов’язку допомагати дитині вчитися, адаптуватися в школі.

Важливо також допомогти встановити ресурсні соціальні зв’язки: знайти групи підтримки, батьків інших дітей з ООП. Можливо, у школі вже є старші діти в інклюзивних класах, які захочуть спілкуватися з новачками, або ж можуть зустрітися родини.

Люди з інвалідністю: правила комунікації

Батькам інших дітей у класі варто пояснити, як делікатно пропонувати допомогу. Фрази на кшталт «Ви героїня! Як Ви з цим живете! Як Вам важко! Я розумію, що Ви відчуваєте» — не дуже правдиві й тактовні. Значно краще запитати про те, яка допомога потрібна, що можна розповісти школярам про особливості дитини. Можливо, є книга, мультфільм, фільм, які допоможуть. Також варто розповісти про те, як проходить день дитини, які в неї звички, захоплення — усе, що допоможе потоваришувати.

Чим можна допомогти батькам нормотипових дітей
Шкільний психолог може допомогти зрозуміти, що за суперечностями насправді ховаються однакові потреби. Свідомо ніхто не хоче завдати шкоди чужій дитині. Але в родин однокласників часто виникають питання: чи не заважатиме їм опанувати достатній обсяг матеріалу дитина з ООП, чи не почнуться через неї конфлікти, чи буде безпечно. Найцікавіше, що обидві сторони батьків непокоять приблизно однакові питання. Важливо висловлювати ці думки в такій формі, щоб інша сторона чула не претензії, а занепокоєння. Просто батьки нормотипових дітей думають про те, як почуватиметься їхній син чи донька поруч з однокласником з ООП, а його батьки чують необґрунтоване звинувачення своєї дитини. Допоможуть «Я-конструкції», тобто замість «Ось ви завжди…» краще сказати «Коли ви…, я почуваюся…» Якщо критикуємо, необхідно пропонувати альтернативу.

Світ на дотик: Як долати з учнями стереотипи про людей з порушеннями зору

Психолог має знати алгоритми роботи із запереченнями, з’ясувати, про яку потребу насправді йдеться. Якщо, приміром, вчитель каже: «У мене немає медичної освіти, я не можу працювати в інклюзивному класі. Раптом дитині стане погано?» — це не запит щодо підвищення кваліфікації. Це потреба в стабільності, відчутті себе професіоналом. Якщо потреба задовольняється, діалог будуватиметься зовсім по-іншому, ніж коли вчителеві кажуть: «20 років пропрацювала, тож і зараз будеш їм ставили».

Важливо зняти страхи, провести своєрідний лікнеп щодо стереотипів. Можуть допомогти спільні тренінги для батьків з навичок спілкування, розв’язання конфліктів, надання та отримання зворотного зв’язку. Основна робота — над розвитком толерантності, свідомого допущення та прийняття інакшості іншої людини без зверхності, підхід на рівних, відчуття цінності іншої людини. Зазвичай батьки, які дізнаються, що в класі буде новий учень з ООП, думають про те, що може піти не так. Але яким думкам обираємо вірити, ті і працюють. Тож позитивні переконання щодо інклюзії зможуть змінити ситуацію на краще.

Діти з особливими потребами мають таке саме право на освіту, як усі інші. Інклюзія потрібна не для того, щоб виховувати «нормальних» дітей.
Анна Косарєва, мама хлопчика з аутизмом та співзасновниця інклюзивного дитсадка «Яскрава доШкола», вважає, що ставлення до особливих дітей як до «тренажерів милосердя» принижує їхню гідність і порушує права.

Колись давно ми з чоловіком поїхали кататися на бордах на невеличкий австрійській курорт Фюген. Тоді мене вразила величезна кількість людей із особливими потребами на схилах, у саунах, у ресторанах. Лижники без однієї кінцівки професійно спускалися схилами, в саунах та басейнах були спеціально облаштовані пандуси, в лижних школах були різні діти.

Я була молода і зелена, тому єдине, що спало мені тоді на думку, було: «о боги, яка ж хвора нація! Скільки в них людей із інвалідністю!».

Лише зараз я розумію, що проблема не у кількості, а у якості життя таких людей там і тут. І ця якість напряму залежить від готовності суспільства прийняти таких людей, перестати дискримінувати за медичними показами, впустити їх у світ «нормальних» людей. Але ж у нас «усі звірі рівні між собою, але деякі рівніші», як писав Джордж Орвелл.

Сьогодні я натрапила на анкету дитячого садка «Веселі та розумні». В ній батькам на повному серйозі пропонують висловити своє ставлення до можливості «вводу однієї дитини із фізичними вадами під індивідуальним наглядом у дитячий колектив із метою виховання милосердя та гуманносты.
Не кошеня підібрати або цуцика, а ввести дитину! І на це запитують дозвіл у батьків, пояснюючи свої наміри не правом кожної дитини на освіту, а бажанням виховати в «нормальних» людей гуманізм.

Мого молодшого сина звати Макс. Йому чотири роки і в нього розлад спектру аутизму. Він не заразний, не агресивний, розмовляє трьома мовами, обожнює «Посіпак» і «Суперкрила». Він надзвичайний, красивий і кмітливий хлопець.

Якого, на думку власників садку «Веселі та розумні», треба вводити в колектив під наглядом та ледь не в наморднику, щоб інші тренували на ньому свій гуманізм і милосердя.

У Конвенції ООН про права дитини чітко зазначено, що:

«Кожна дитина має право на освіту;

Кожна дитина має право на рівень життя, котрий забезпечить його/її фізичний, інтелектуальний, духовний та соціальний розвиток. Дитина із особливими потребами має право вести повноцінне і достойне життя в умовах, які розвинуть його/її впевненість у собі, забезпечать його гідність та спростять йому/їй активну участь у житті суспільства»

Я вважаю, що таке ставлення до дітей з особливими потребами, що відображене в цій анкеті, порушує їхні права та ображає їхню гідність.

Читайте також: Чому дорослим не слід боятись інклюзивної освіти

Цього року в Україні ухвалили закон про інклюзію. Діти з особливими освітніми потребами вийдуть із «резервацій» – спецшкіл та інтернатів, аби вчитися разом із своїми однолітками.

Чи готові ми до цього? Чи зможемо ми прийняти їх? Від цього залежатиме якість не лише їхнього, а й нашого життя в майбутньому. Чи дамо ми їм шанс стати продуктивними членами суспільства, працювати в міру своїх можливостей, жити, спілкуватися…? Чи полишимо на узбіччі життя, використовуючи як тренажер для милосердя і сплачуючи мізерну пенсію за інвалідністю?

Дитина, яка терпить менше образ, виростає людиною, яка більше усвідомлює свою гідність.
М. Чернишевський

Дітей не відлякаєш суворістю, вони не переносять тільки брехні.
О. Толстой

Дитинство - це коли все дивно і ніщо не викликає здивування.
А. Ривароль
Найкращий спосіб зробити дітей хорошими - це зробити їх щасливими.
О.Уальд

Діти святі й чисті. Навіть у розбійників чи крокодилів вони складаються в ангельському чині. Самі ми можемо лізти в яку завгодно яму, але їх повинні огортати в атмосферу, пристойну їх чину.
Антон Павлович Чехов

Ми звикли не помічати їх: стояти осторонь, ховати погляд в екрані смартфона, зі співчуттям чи огидою розглядати оголошення про збір коштів чи "Мамо, я шукаю родину". І десь зовсім в іншому світі звичайні діти – і хай навіть вони сприймають довколишнє трохи інакше – радіють печиву, що його зготували власноруч, святковій дискотеці чи яскравій обкладинці книги, яку, можливо, так і не зможуть прочитати
До Всесвітнього дня дитини 5.UA пропонує на мить зупинитися та з’ясувати, хто ж вони – "особливі" діти, які в нашому суспільстві перетворились на привидів. Про інклюзивну освіту, життя малечі з особливими потребами та про світ, що "ловив і не впіймав" – далі в нашому матеріалі.

"Коли я вперше побачила їх, найперше з’явився страх: що говорити, як поводитися, а чи безпечно? Але то все швидко зникає, коли тебе – зовсім незнайому людину – так щиро стискає в обіймах семирічна мала. І хай на вигляд їй не більше чотирьох років… З ними можна малювати, грати у м’яча, говорити про такі буденні дитячі мрії і навіть танцювати – не за правилами, а так, як забажає того серце. У них не буде шкільних іспитів, традиційних побачень та квітів, випускного з маминими сльозами, але вони мають дещо більше – вони щирі…"
Ще донедавна в Україні діти з особливими потребами були ізольованими. У першу чергу – від суспільства. Вони мешкали в інтернатах, де вчилися буденним речам, спілкуванню з іншими вихованцями, отримували своєрідну "освіту". Потому – вирушали до психоневрологічних диспансерів. Ті ж, хто мешкав з рідними вдома, були позбавлені й цього. Школи неохоче відкривали двері для дітей з особливими потребами, а батьки намагались вберегти кровинок від зайвого стресу. Обирати доводилось серед двох варіантів: домашнє навчання та навчання у спеціалізованих закладах.

Попри постійні зауваження психологів та фахівців, навчальні заклади чомусь не поспішали запрошувати до себе "особливих діток": чи то боялись підліткової жорстокості, чи то не були певні у власних силах.

Унікальний досвід
Звичайнісінька школа: ані пандусів, ані ліфтів – круті сходи, вузькі двері у класах, зависокі парти та необладнані для потреб людей з інвалідністю санвузли. Так виглядає чи не кожна українська будівля зсередини. Але не столична школа №168. Вона і справді – зразок закладу для інклюзивної освіти. Тут кожен п'ятий учень – з особливими потребами.

На те, аби обладнати будівлю необхідним, витратили назагал понад 10 років. Коштом допомагали благодійні організації. Науковці та освітяни переконували: в Україні це неможливо, а їм таки вдалося. Тут створили безбар’єрне середовище: активно працюють асистенти вчителів, встановлені зручні пандуси, поручні та все необхідне обладнання.
Мовою закону
Від літа в Україні запрацював Закон про інклюзивну освіту. Документ гарантує школярам з особливими освітніми потребами індивідуальне чи дистанційне навчання. Також "особливим" дітям мають забезпечити психолого-педагогічну та корекційно-розвиткову допомогу.

Обладнати навчальні заклади, де з’являться інклюзивні групи чи класи, мають коштом державного бюджету. Принаймні, так запланували урядовці. Вони ж запевняють: тепер відмовити у прийомі до школи дітям з особливими потребами не вправі жоден із навчальних закладів. Це відповідає принципу "Школа для всіх".
Утім, згідно цього ж закону, рішення про інклюзивний клас ухвалює директор школи. У такому класі має бути не більше 20 учнів, серед яких троє – із вадами розвитку. Нині ж батьки часто отримують відмову, обґрунтовану тим, що всі класи набрані та переповнені.

У Міносвіти пояснюють: директор закладу має право на відмову, але лише обґрунтовану. Там нагадують, що безпідставна письмова відмова – підстава для звернення до суду.

Поки високопосадовці в уряді та керівники шкіл й садків на місцях визнають, що експеримент з інклюзивною освітою дається нелегко. Потрібні не лише додаткові ресурси та час, а й допомога дітей, які вчаться разом з особливими однолітками.

Чому це важливо?
Це питання великих досягнень, які лише на перший погляд видаються маленькими. Дітям, для яких кожна прогулянка – чималий стрес, надзвичайно важливо навчитися найперше комунікувати, просити про допомогу, надавати її, сприймати себе повноцінними, дослухатися та говорити самим. Батьки школярів, які стали учасниками проекту інклюзивної освіти торік, кажуть: діти стали менше боятися, почали більш активно спілкуватися з однолітками. Більш того, вони довели: "особливі" діти можуть засвоювати знання на рівні з іншими.
"Мрію стати лікарем", – каже одна з вихованок інтернату, 12-річна Геля (Ангеліна). У неї ДЦП, руки невпевнено тримають пензлик, і розмальовку ми таки псуємо. Фарба виходить за тонку лінію, і сукня видається дещо кострубатою. Знову береш її за руку і допомагаєш провести лінію. Запевняєш, що все вдасться. Хай і не з першої спроби! І в голові проноситься думка, що хірургом їй не стати. Лікарем їй не стати. Не судилося. Але вона має вірити. Обов’язково має вірити у свою мрію, бо на папері ми вже впевнено виводимо червоний хрестик. Гелі лише дванадцять, і у неї все буде добре. Тепер вже сама себе запевняєш…"
Для багатьох діток інклюзивна освіта перетворюється на ефективну реабілітацію, розповідають в одній зі столичних шкіл.

"В основному діти, навчаюсь у школі, проходячи реабілітацію – всі піднімаються з візків. З кожним роком десь на 40% збільшується кількість таких дітей", – ділиться результатами директор загальноосвітньої школи №168 Наталія Кравчук.

Понад те, інклюзія – поштовх для суспільства стати на щабель вище, бути толерантнішими. Йдеться про виховання терпимості як у дорослих (на рівні батьків), так і молодого покоління (дитячий колектив).

Які вони - діти з аутизмом? Що відчувають, як сприймають оточуючих, чому їм важко жити у звичному для нас світі?
Історія логопеда-дефектолога медичної мережі «Добробут» Ольги Палагнюк нікого не залишить байдужим. Кожне слово лікаря наповнене емоціями, переживаннями, бажанням допомогти особливим дітям. Прочитайте її історію - це того варте!
Аутисти вчора та сьогодні

В наш час, на жаль, все більше маленьких пацієнтів, в яких є не тільки проблеми з мовою, але і супутні відхилення. Наприклад, у дитини спостерігається мовне відставання або затримка психічного розвитку. Крім того, дуже багато дітей з розладом аутистичного спектру (РАС).

Чому з’являється РАС, ніхто точно не скаже. Але сьогодні лікарям легше визначити особливості дитини з аутизмом. Справа в тому, що раніше більшість спеціалістів не розуміли, чому деякі діти ведуть себе нетипово. І часто таких пацієнтів підводили під загальну класифікацію, називаючи їх “ті, що не розмовляють”, “ті, що мають проблеми з мовою”, “гіперактивними”.

Заради цього робиш все можливе

Коли я працювала асистентом в інтерактивному класі, під моєю опікою був хлопчик з РАС. У нього дуже важко проходила адаптація - біля дитини було дуже багато подразників, тому протягом двох тижнів він постійно кричав. Причому настільки сильно, що вся школа насилу звикала до його поведінки.

Але пройшов адаптаційний період, і сталося те, що відразу стало для мене найкращим підтвердженням: я все робила правильно. Цей хлопчик підійшов і… обійняв мене. Важко пояснити словами, що я відчувала в той момент. І не кожен зрозуміє, що це значить для лікаря. Мало хто знає, що діти з аутизмом дуже тонко відчувають настрій та емоції інших людей. В моїй ситуації малюк зрозумів, що я поруч і завжди готова прийти йому на допомогу. Тому він мене прийняв. У школі на той момент було прохолодно, і у мене з собою була тепла кофта, велика, без ґудзиків. І ось цей особливий хлопчик підходив до мене, вставав до мене спиною, притискався та закутувався в кофту. Розумієте, це була абсолютна довіра дитина до мене.

На що звернути увагу?

Діти з РАС дуже різні. Але все ж таки є деякі особливості в їх поведінці. Не можна сказати, що вони загальні для всіх, проте батькам потрібно звернути увагу на такі прояви якомога раніше. Наприклад:

Діти з аутизмом в дитинстві рідко плачуть. Вони не дуже активні. Тобто малюки можуть лежати та дивитися на якусь одну іграшку та не проявляти до неї ніякого інтересу.
Дитина не реагує на нові іграшки та не просить допомоги у мами під час гри.
У аутистів може бути непереносимість глютену. Тому, коли така дитина з’їсть булку чи хліб, у неї може початися приступ агресії, або ж, навпаки, вона стає дуже спокійною, ніби впадає в сонний стан.
Є діти з РАС, в яких не запускається механізм мовлення, тобто вони не розмовляють. Але трапляється, що такі малюки можуть довго не розмовляти, а потім починають видавати одразу цілі фрази. Але при цьому вони не ведуть діалог, а промовляють тільки те, що вважають важливим для себе.
У аутистів досить нестандартний підхід до гри - вони використовують іграшки не за призначенням. Наприклад, дитина, що грає з машинкою, буде не возити її по підлозі, ніби то вона їде, а буде стукати нею.
Є діти, які визнають у спілкуванні тільки свою маму, тому ні з ким іншим вони розмовляти не будуть. А є такі, які не визнають навіть маму.
Аутисти можуть досконально розбиратися в чомусь. На моїй практиці був хлопчик, який ідеально знав всі марки автомобілів. При цьому мама не розуміла звідки в нього такі знання. У родині не було ні автівки, вдома не дивилися передачі, що були б пов’язані з авто.

Якщо дитина перша в родині

Дуже часто дитина з РАС виявляється першою в родині, тому батьки не завжди мають уявлення, чим поведінка особливих дітей відрізняється від поведінки звичайних. Якщо щось бентежить, то не варто боятися логопеда, невропатолога чи психіатра. Чим раніше батьки звернуться до спеціаліста - тим краще.

Особливі діти – аутики, з ДЦП, синдромом Дауна, вадами розвитку – «Не дай Боже». А коли Господь вже дав – паніка, істерика, сльози, намагання заховати дитину і заховатись самому від усього світу.

Особливі діти – це не покарання за гріхи, не тяжкий тягар. Це, перш за все, діти. Їм потрібен особливий догляд і спеціальні умови. Часто батьки не знають куди звертатися і що робити з такими дітками. Журналістка weсhe.info Яна Вичавка побувала в Чернівецькій спеціальній ЗОШ №3 для особливих дітей. Соціальний педагог комунального закладу Катерина Абрамова розповіла куди звертатися, як виховувати та реагувати на «нестандартних» дітей.

Чому діти народжуються особливими?

Якщо говорити про народження особливої дитини у сім’ї, то причин може бути декілька. По-перше, медична. Буває дородова або після родова травма. Травма може бути і під час пологів. По-друге, генетична причина, яка передається із покоління в покоління. По-третє, соціально-економічна, коли батьки зловживають алкоголем, ведуть аморальний спосіб життя. Такі сім’ї називають маргінальними. Інколи буває таке, що особлива дитина народжується у дуже благополучній сім’ї. Чому так трапляється, ніхто сказати не може. Особливо, коли стосується дітей з розладами аутичного спектру, яких ще називають дітьми-аутиками або дітьми дощу.

Як батьки реагують на народження особливої дитини?

Коли народжується особлива дитина, батьки не знають, що робити. Можна дізнатися, що дитина має вади розладу в 3-5 років, можна в 7 років і пізніше. Буває таке, що ми відразу бачимо, коли дитинка із синдромом Дауна, або має ДЦП. Тоді починається прийняття того, що дитина особлива, а для батьків це великий стрес. Потім йде етап адаптації, батьки думають, що робити далі. Найголовніше – це давати дитині любов і підтримувати один одного.

Часто буває, що після народження особливої дитини сім’ї розпадаються, чоловіки залишають жінок, вони просто не витримують такого. Мати не може залишити своєї дитини, а чоловік сім’ю залишити може. Чоловік тікає від проблеми, бо думає, проблема у ньому або у дружині. Так легше піти. В даному випадку є помилка і жінок – вони всю любов віддають дитині, бо вона особлива, і забувають про чоловіка. Дуже важливо, щоб родина не розпалась, щоби батьки поважали один одного. Тоді ця повага переноситься на дитину.

ЯК ДБАТИ ПРО ЗДОРОВ’Я ДИТИНИ

Піклуйтеся про фізичне здоров’я дитини

1. Намагайтеся вести здоровий спосіб життя. Створіть у сім’ї атмосферу пошани до здоров’я.

2. Дотримуйтеся режиму, що відповідає вікові дитини, особливо у вихідні дні.

Наблизьте його до того режиму дня, до якого вона звикла в дошкільному навчальному закладі.

3. Зробіть активний відпочинок у вихідні дні звичним способом життя родини.

Практикуйте виїзди на природу з проведенням рух­ливих і спортивних ігор за участю всіх членів родини.

Пояснюйте дитині правила здоров’язбережувальної поведінки.

4. Використовуйте в оздоровленні дитини засоби природного загартовування: сонце, повітря і воду.

Пояснюйте їх позитивний вплив на здоров’я. Загартовувальні процедури виконуйте разом з дитиною.

5. Використовуйте слушну ситуацію, щоб задовольнити ціка­вість дитини щодо будови і функцій органів та систем організму.

Підготуйте ілюстративний матеріал, наукову інформацію, адапто­вану до сприймання дитиною дошкільного віку.

Ці матеріали є у “Великій енциклопедії для дошкільників”, атласі “Людина” (для дошкільників),

передплатних виданнях: “Азбука здоров’я”, “Дерево пізнання” тощо.

6. Доводьте дитині на власному прикладі необхідність піклу­вання про організм.

Пояснюйте свій стан здоров’я, причини за­хворювання і способи подолання недуги.

Акцентуйте увагу на засобах нетрадиційної медицини (точковий масаж, льодотерапія, фітотерапія тощо).

7. Навчайте дитину правил догляду за органами тіла. Під час виконання гігієнічних і загартовувальних процедур

використовуйте фрагменти з фольклорних і літературних творів, дидактичні впра­ви:

“Зроби навпаки”, “Що потрібно, щоб бути чистеньким?”, “Що зайве, чому?” тощо.

Якщо усне мовлення дитина опанувала ще перед школою, то писемним їй ще належить оволодіти.Чим краще буде розвинене усне мовлення, тим легше буде опанувати читання й письмо.

У багатьох, дітей часто спостерігається нерізко виражене відставання у мовленнєвому розвитку, яке в дошкільному віці зазвичай не привертає до себе особливої уваги батьків, проте в подальшому може перешкоджати якісному навчанню і призвести до появи специфічних помилок, зокрема на уроках української мови.

Дуже важливо виявити навіть найнезначніші відхилення мовленнєвого розвитку та виправити їх до початку навчання дитини грамоти.

Батькам слід знати, що при нормальному мовленнєвому розвитку всі недоліки у вимові звуків дошкільником повинні зникнути не пізніше п´ятирічного віку.

Однією з необхідних умов опанування грамоти є чітке розрізнення дитиною всіх звуків мови на слух. Запис будь-якого слова передбачає уміння визначити кожен звук та склад слова по черзі і позначити їх відповідними буквами. Якщо ж деякі звуки здаються малюкові однаковими, то йому важко буде вибирати під час письма букви, відповідні цим звукам. Наприклад, у разі нерозрізнення на слух пари звуків [б]-[п] дитина не знатиме, яка перша буква — Б або П — має бути написана в словах «булка», «буряк».

Для перевірки слухової диференціації звуків доберіть картинки, на яких зображене розрізняється лише одним приголосним звуком, який слід перевірити. Дитина може розрізнити слова (наприклад, «білка» і «пилка»,«коза» і «коса», «ніч» і «піч») лише за умови сформованості фонематичного сприймання, чіткої диференціації звуків.

Зверніть увагу, що за нормального мовленнєвого розвитку розрізнення всіх звуків на слух, а отже, і правильний вибір за змістом картинок, доступний дітям з дворічного віку. Крім того, важливо знати, що нерозрізнення дитиною деяких звуків на слух є основною причиною їх заміни в усному мовленні, а надалі — й на письмі. Пропоную деякі ігри, що стануть вам у пригоді.

►► Вправа «Впіймай звук»

Дорослий чітко промовляє підібрані слова, малюк має плеснути в долоні, якщо в слові почує заздалегідь визначений звук. При цьому в запропонованих словах не повинно бути інших подібних за вимовою звуків. Обраний для практикування звук треба виголошувати дещо підкреслено.

►► Ігри

«Луна»

Грати можна удвох і великою групою. Обираємо ведучого (він і буде «луною»), який має повторювати те, що йому скажуть. Почніть із простих слів, потім перейдіть до важких і довгих. Спробуйте пропонувати для повторення віршовані і прозаїчні фрази. Якщо «Луна» відповіла правильно п’ять разів, призначайте по колу наступного учасника гри.

«Абетка»

Дитина разом із дорослим придумують та називають слова на кожен звук у абетці. Можна влаштувати змагання, хто назве слів більше, коли в дитини буде вже великий словниковий запас.

«Ланцюжок із слів»

Кожний учасник гри називає слово на той звук, який був останнім у попередньому слові. Таким чином привертаємо увагу на виокремлення необхідного за умовами гри звука і спонукаємо на добір слова, в якому цей звук буде попереду.

«Зіпсований телефон»

Усі, звісно ж, пам’ятають гру свого дитинства. Вона якнайкраще підходить для розвитку фонематичного слуху в дошкільників.

«Плутанина»

Звертаємо увагу дитини на те, як важливо не плутати звуки між собою. На підтвердження цієї думки читаємо жартівливі віршики.

Височенні кучугури намела метелиця.

Білим килимом (пісок) під дерева стелиться.

Кімнату до свята малі прибирали.

На стінах і вікнах (морквини) чіпляли.

Їхав-їхав Дід Мороз через поле, через ліс.

І (картоплю) у мішку діточкам малим привіз.

Діти дуже люблять небилиці і з радістю можуть самі придумати такі ж жарти. Спробуйте вигадати слова, змінюючи лише одну букву, наприклад:

* «ночі — очі;

* мати — хати;

* білка — гілка;

* млин — клин».

►►Вправа-тест «Пиши знаками»

Вправа-тест «Пиши знаками» корисна для визначення рівня фонематичного слуху. Запропонуйте дитині записати слово, але не буквами, а знаками, позначаючи голосні звуки кружечками, а приголосні рисками. Скільки звуків у слові, стільки й знаків. Наприклад, слово «суп» слід записати так: риска, кружечок, риска. Після того, як ви переконалися, що дитина зрозуміла завдання, продиктуйте слова, а вона запише їх на аркуші паперу у вигляді «шифру».

Інший варіант цього завдання: ви пропонуєте дитині картки-картинки, на яких зображені тварини (пес, лев, слон, корова та ін.), і картки звукових схем слів, відповідні карткам-картинкам тварин, у вигляді «шифровок». Завдання дитини полягає в тому, щоб визначити, яка схема підходить до кожного слова.

Всі запропоновані і подібні ним вправи потрібно практикувати, доки дитина не навчиться легко справлятися зі всіма завданнями. Лише за цієї умови можна бути впевненими в тому, що майбутній школяр навчився розрізняти звуки на слух, а отже, і навчання грамоти не буде для нього складним.

Лікувальна фізкультура (ЛФК) – це ефективний та доступний метод відновлення і зміцнення здоров'я, невід'ємний елемент реабілітаційних заходів для людей, які пережили травми, і різні соматичні і психічні захворювання. Це розділ медицини, що вивчає лікування і профілактику різних хвороб за допомогою методів фізкультури. Лікувальна фізкультура також розділ фізичної культури, де фізичні вправи виступають як метод відновлення здоров'я та працеспроможності людини.

Лікувальна гімнастика – це комплекс вправ для реабілітації після отриманих вправ, при різних захворюваннях, також метод профілактики цих захворювань. ЛФК використовує спеціально підібрані фізичні вправи, а також прийоми правильного дихання, бо як кажуть: «рух - це життя», і дійсно багато цілителів, лікарів, вчених давнини і сучасності це підтверджують. Головним стимулятором росту, а також розвитку організму людини є рух.

Основи та особливості дитячої лікувальної фізкультури
Лікувальна фізкультура часто застосовують в поєднанні з фізіотерапевтичними процедурами, а також з лікувальним масажем.

Для дітей існує особлива дитяча гімнастика, яка позитивно впливає на фізичний розвиток, стабілізує психоемоційний стан.

зміцнює рівномірно різні групи м'язів дитини;
удосконалює координацію рухів;
підвищує імунітет;
підвищує вироблення суглобної рідини, що в свою чергу робить суглоби більш рухливими;
запобігає розвитку порушень в опорно-руховому апараті, а також сприяє при лікуванні вже існуючих хвороб;
підвищує настрій;
запобігає ожирінню;
підвищує самооцінку;
під час проведення групових заняттях покращує навички комунікації, сприяє соціалізації дитини;
покращує кровообіг та обмін речовин в організмі;
стабілізує баланс процесів збудження і гальмування між нейронами;
сприяє поліпшенню самопочуття.
Лікувальну фізкультуру застосовують:
Для відновлення і підвищення фізичної активності та працездатності людини.
Для стабілізації та гармонізації психоемоційного стану людини.
Для поліпшення і відновлення загального рівня обміну речовин.
Для зміцнення м'язів тіла, і відновлення фізичної активності людини.
Для зменшення частоти та інтенсивності больових нападів.
Для корекції координації рухів і відчуття рівноваги.
Стимуляція кровообігу і лімфообігу в тілі.
Розробка пристосовують механізмів для компенсації порушених фізіологічних функцій.
В яких сферах медицини застосовують лікувальну фізкультуру?
Всі розділи сучасної практичної медицини часто застосовують лікувальну фізкультуру:

Як елемент в комплексній терапії відхилень розвитку і різних захворюваннях у дітей (дитячий церебральний параліч, розлади аутистичного спектру, епілепсія, захворювання дихальних органів, серцево-судинної системи та ін)
травматологія (при різних переломах, а також пошкодженнях м'яких тканин)
ортопедія
неврологія
кардіологія
пульмонологія
до та після операціного періоду
при лікуванні захворювань органів черевної порожнини
ендокринологія
гінекологія та акушерство.

Протипоказання до застосування ЛФК
Дуже важливо проконсультуватися з лікарем про можливість використання лікувальної фізкультури, так як її застосування має ряд протипоказань. Головними протипоказаннями до застосування ЛФК є:

порушення психіки, а також важкий стан які є причиною відсутності контакту з людьми
загострення хвороби або її прогресивний перебіг
посилення серцево-судинної недостатності
тахікардія (більше 100 ударів в хвилину)
брадикардія (менше 50 ударів в хвилину)
негативна динаміка ЕКГ, яка може говорити про порушення кровообігу в корі головного мозку
гіпертензія, гіпотензія та інші погіршення стану.
Особивості дитячої ЛФК
Для діток ЛФК застосовують у найбільш приємною і доступною їм формі - ігри! Потреба в руховій активності виникає у кожної дитини, а застосування методів лікувальної фізкультури можуть служити реалізацією цих потреб, і одночасно є профілактикою появи багатьох захворювань таких як плоскостопість, сколіоз, порушення постави, ожиріння. Систематичні заняття лікувальною фізкультурою сприяють корекції діагностованих хвороб, гармонізують фізичний і психічний розвиток дитини, активізують роботу серцево-судинної і дихальної систем, формують гарну поставу, і запобігають появі патологічних станів. Для діток різного віку застосовують різні методи і рівні навантаження, широко використовуючи при цьому різні іграшки та спортивний інвентар: гімнастичні і звичайні м'ячі, палиці, обручі, лавки, сенсорні доріжки та інше. На заняттях застосовують подорожі-казки у віршованій формі, тим самим розвиваючи у дітей не тільки фізичний компонент, але й мову, фантазію, сприяють розвитку комунікативних навичок, підвищують самооцінку, настрій, знижують рівень тривожності.

При яких проявах та захворюваннях рекомендують ЛФК для дітей?
При ослабленому імунітеті, коли дитина часто хворіє на ГРЗ
Гіперактивність у дітей
Дитячий церебральний параліч та інші захворювання опорно-рухового апарату
Ожиріння
Астенічна статура
Методики дитячої ЛФК
У дитячій ЛФК використовують сучасні та ефективні методики роботи:

Психогімнастика (ігри та етюди для розвитку уваги, образного мислення, зняття емоційної напруги і корекції поведінки);
вправи для розвтку дрібної моторики;
дихальні техніки;
фізична терапія та ін.

З кожним роком кількість користувачів всесвітньої мережі неухильно зростає. Інтернет-технології вже стали невід’ємною частиною життя сучасного суспільства. Нікого не дивує те, що в 3 роки малюки самостійно дивляться мультики на YouTube, а першокласники шукають необхідну інформацію за допомогою Google.
Та більшість дітей не володіють інформацією про небезпеку Інтернету й не мають сформованих навичок онлайн-культури.
Які існують ризики перебування в глобальній мережі? Чому малюків так приваблює Інтернет? Як вберегти свою дитину від небезпеки кіберпростору?

Пропонуємо розібратися разом.

Навіщо дітям Інтернет?

У світі сучасних технологій діти про можливості глобальної мережі дізнаються значно раніше за своїх батьків. Невміння орієнтуватися в онлайн-просторі навіть порівнюють із невмінням писати та читати. На тлі стабільно високого рівня користування Інтернетом серед дітей віком 11-17 років сьогодні зростає число користувачів молодшого шкільного віку (6-10 років).
Серед основних потреб, що спонукають дітей перебувати в кіберпросторі, є:
1. Пошук інформації — в Інтернеті можна знайти практично все (відповіді на шкільні завдання, новини, ресурси для хобі).
2. Розваги — у віртуальному просторі діти грають в онлайн-ігри, слухають музику, дивляться фільми й відеоролики.
3. Спілкування — ця потреба яскраво проявляється в підлітковому віці: діти знайомляться й шукають нових друзів у соціальних мережах, чатах, беруть участь у дискусіях і віртуальних форумах.

До того ж, на сьогоднішній день Інтернет став потужним засобом навчання. Мережеві освітні ресурси допомагають дітям прискорити й оптимізувати навчальний процес, підвищують його якість завдяки максимальній структурованості та цікавій формі викладення матеріалу.
Діти в Інтернеті: реальні загрози віртуального світу
Але обізнаність дітей, та й більшості дорослих, щодо безпеки в кіберпросторі залишається дуже низькою.
З якими небезпечними речами стикаються діти в Інтернеті?
Серед безлічі загроз фахівці в області безпеки в онлайн-просторі відзначають такі:

1. Тематичні загрози:
порнографія;
пропаганда насильства й наркотиків;
реклама тютюну й алкоголю;
нецензурні тексти.
2. Порушення безпеки:

віруси; небажана пошта — спам;
онлайн-шахрайство («Передзвони мені» тощо);
збирання та розголошення приватної інформації.
3.Комунікаційні ризики:
небезпечні контакти;
кіберпереслідування;
погрози.
Потрібно розуміти, що через відсутність достатнього досвіду діти ще не можуть реально оцінювати рівень достовірності й безпеки інформації, яка знаходиться в Інтернет-просторі.

До того ж, у віртуальному світі знімаються заборони та обмеження морально-етичного й соціального характеру (насилля, руйнування, правові норми, що діють у реальності).

Небезпека всесвітньої мережі виявляється й у виникненні Інтернет-залежності — сучасної хвороби, за якої виникає нав’язливе бажання постійно перебувати в онлайн-просторі.

При надмірному захопленні Інтернетом чи онлайн-іграми батькам варто знайти альтернативу віртуальним інтересам дитини (гуртки, хобі, догляд за домашніми улюбленцями тощо) й перемкнути її увагу на досягнення успіхів у реальному житті.
Хто має навчати дітей безпечно та правильно користуватися Інтернетом?
Саме в родині закладаються основи поведінки дитини в світі, й віртуальний простір не має бути винятком. Батькам варто приділяти серйозну увагу онлайн-вихованню малюків й підвищенню їхньої обізнаності про загрози інформаційного середовища.

В рамках Всеукраїнського соціологічного дослідження, проведеного Інститутом соціології НАН України, за підтримки компанії «Київстар», було встановлено, що:

батьки лише в 24% випадків запитують дітей, які саме сайти вони відвідують у мобільному Інтернеті;
користуванням стаціонарного онлайн-простору дітьми цікавляться 57% батьків;
при цьому лише 5 % батьків цікавляться детальною інформацією щодо змісту сайтів, які діти відвідують у мобільному Інтернеті, і 30% - у стаціонарному.
Тому вихователі й вчителі мають проводити освітню роботу серед батьків для сприяння онлайн-безпеці підростаючого покоління.

Діти в Інтернеті: реальні загрози віртуального світу

Як захистити дитину в Інтернет-просторі?

Експерти рекомендують батькам такі поради:

1. Створити спеціальне робоче середовище для дитини. Комп’ютер найкраще розмістити в загальній кімнаті, щоб дитина не залишалася наодинці з Інтернетом та змогла, в разі потреби, запитати вашої поради.

2. Для того, щоб діти не стали залежними від комп’ютера, варто обмежувати їхнє перебування у віртуальному світі за допомогою звичайного таймера. Але заздалегідь обговоріть з дитиною тривалість перебування в Інтернеті, щоб уникнути можливих конфліктних ситуацій.

Існують часові норми перебування за комп’ютером для дітей різного віку, визначені Міністерством охорони здоров’я України. Згідно з ними неперервне перебування за комп’ютером упродовж доби не повинно перевищувати:
10 хв для 1-2 класу;
15 хв для 3-5 класу;
20 хв для 6-7 класу;
30 хв для 8-10 класу.
Загальний час використання комп’ютера з рідкокристалічним монітором має обмежуватися:
30-45 хв на тиждень для першокласників;
2 год на тиждень для 2-6 класів (але не більше 1 год на добу);
2,5 год на тиждень для 7-9 класів (але не більше 1 год на добу);
7 год на тиждень для старшокласників.
3. Використовуйте технічні засоби захисту:

функції батьківського контролю в операційній системі;
антивірус;
спамфільтр.
4. Створіть «Сімейні Інтернет-правила» та роз’ясніть причини необхідності їх дотримання. Якщо ви зацікавлені в тому, аби ваша дитина навчалася не на власних помилках, частіше обговорюйте теми, пов’язані з віртуальним світом.
5. Навчайте дітей критично ставитися до інформації в Інтернеті та не повідомляти конфіденційні дані.
6. Поясніть небезпеку безкоштовного публічного Wi-Fi (ці мережі можуть робити доступними дані вашого пристрою) та розмов з незнайомцями в мережі.

7. Цікавтеся віртуальним життям вашої дитини та не ігноруйте питання, що від неї надходять. Привчайте дитину ділитися з вами враженнями про відвідування Інтернету та розповідати про те, що викликало в неї хвилювання.

Діти в Інтернеті: реальні загрози віртуального світу

Як комп’ютер може допомогти вам підвищити Інтернет-безпеку?

Надійними помічниками для батьків, які хочуть бути впевненими в безпеці своїх дітей у кіберпросторі, є програми «батьківського контролю». За допомогою них ви самостійно зможете зробити всі необхідні налаштування комп’ютера:

1.Обмеження часу проведеного дитиною за комп’ютером — якщо час вийшов, а діти працюють, відбувається автоматичний вихід із системи. Годинники доступу можна встановлювати для кожного дня тижня.
2.Обмеження активності дітей в Інтернеті — можна вибрати сайти, виходячи з віку дитини, заборонити або дозволити завантаження файлів. Веб-фільтр оцінює контент сайтів і може блокувати ті з них, вміст яких визначено як небажаний. Блокуються також рекламні банери та посилання на небажану інформацію.
3. Встановлення заборони на доступ дітей до окремих ігор — ви можете визначити, які ігри є дозволеними, а до яких дитині доступ заборонено.
4. Обмеження кола людей, з якими діти можуть спілкуватися, — можна також обмежити доступ до електронної пошти та обміну миттєвими повідомленнями, дозволивши спілкування тільки зі схваленими контактами.

5. Надання старшим дітям більшої відповідальності — для батьків, які готові довірити своїм дітям відповідальність за перебування в Інтернеті, є параметр, який дозволяє отримувати доступ до всіх сайтів, але повідомляє про відвідування потенційно неприпустимих. Підлітки будуть знати, що ви дізнаєтеся про відвідування таких сайтів.

Які існують рекомендації щодо перебування в Інтернеті для дітей різних вікових груп?

Щоб забезпечити захист дитини в мережі, треба розуміти її вікові особливості, що впливають на поведінку у віртуальному світі.

Чим молодшою є дитина, тим більше уваги слід приділяти спільному використанню Інтернету. З підвищенням рівня самоконтролю дитини поступово знижується потреба в батьківському контролі.

Якщо вашій дитині від 5 до 7 років, пам’ятайте, що:
1. Провідною діяльністю дошкільників є гра. Саме тому діти дуже люблять грати, зокрема, в онлайн-ігри. Та батькам слід контролювати, аби частка розважальних ігор в онлайн-просторі не перевищувала розвивальні та навчальні.
2. Цей віковий період є найважливішим для вивчення правил поведінки в мережі. При цьому потрібно розуміти, що, незважаючи на знання певних правил, діти можуть порушувати їх, тому необхідність батьківського контролю для дітей дошкільного віку дуже висока.

3. Маленькі діти повинні виходити в Інтернет лише під наглядом дорослих ще й тому, що їм потрібна допомога в навігації під час пошуку сайтів.
Діти в Інтернеті: реальні загрози віртуального світу
Якщо вашій дитині від 8 до 10 років, пам’ятайте, що:

1. Діти цього віку прагнуть самостійно досліджувати навколишній світ, задовольняючи інтерес до пізнання, зокрема й за допомогою Інтернету.

2. Враховуючи вік дитини, контроль за її діяльністю в глобальній мережі має бути досить високим.

3. У цьому віці дитина легше засвоює складний навчальний матеріал. Допомогти тут може використання навчальних і розвиваючих онлайн-завдань.

Якщо вашій дитині від 11 до 14 років, пам’ятайте, що:

1. Мотивами, які домінують у поведінці дітей молодшого підліткового віку, є: прагнення самостійності та визнання друзів, розширення власних прав, бажання зайняти гідне місце в групі однолітків.

2.У даний період особливу зацікавленість викликають інтернет-ресурси, що дають змогу підлітку спілкуватися з реальними та віртуальними знайомими.

Поясніть, що в Інтернеті, крім звичайних людей, можуть знаходитися авантюристи та злочинці, які здатні використати її особисті дані для злочинних дій.
Розкажіть дитині, що зустрічатися з віртуальними знайомими оффлайн може бути небезпечним (краще навести приклад іншої дитини, тому що підлітки до інформації від батьків ставляться критично).
Спонукайте дитину розповідати вам про своїх знайомих в мережі та обговорюйте з нею питання, що її зацікавили.
3. Діти 11-14 років вже прагнуть самостійності, тому дуже важливо навчити їх комп’ютерній грамотності, адже вони можуть користуватися Інтернетом у школі, інтернет-кафе чи в друзів, де зовнішній контроль відсутній.
4. Необхідно розвивати внутрішній контроль дитини й привчати її до відповідальної поведінки в онлайн-просторі з метою особистої безпеки.

За словами американської дослідниці Парі Афтаб, що займається питаннями безпеки дітей в Інтернеті, кращий фільтр, який може дійсно захистити в мережі та розв’язати багато інших проблем, — в голові в самої дитини, а дорослим лише потрібно допомогти налаштувати його.
5. Надто суворе контролювання з боку дорослих може викликати негативну реакцію дитини й стати причиною приховування нею діяльності в глобальній мережі.

Тому одна з найважливіших умов безпеки дитини в Інтернеті — довіра між нею та батьками. Якщо її сформовано й дитина знає, що можна з будь-яким запитанням та проблемою звернутися до мами або тата, вона не шукатиме інформацію деінде.
Звісно, загрози, які постають перед дітьми при підключенні до всесвітньої мережі, є серйозними, але було б недоцільним повністю заборонити дітям вихід в Інтернет.
Батькам варто пам’ятати, що онлайн-простір є цінним ресурсом із великою кількістю захоплюючої та навчальної інформації для розвитку малюка. А для того, щоб перебування наших дітей в мережі Інтернет було безпечним, ми маємо ознайомити їх з можливими ризиками й забезпечити необхідний захист.

1. Масштаб проблеми в Україні

Понад 80 000 дітей в Україні зростають у державних закладах різних типів: дитячих будинках, школах-інтернатах тощо. Лише близько 20% цих дітей дійсно є сиротами. Переважна ж більшість дітей в інтернатних закладах мають не лише родичів, але й одного чи навіть двох батьків. При цілісному підході держави до підтримки сім’ї можна було б забезпечити виховання всіх цих дітей в родині або в умовах, максимально наближених до сімейних.

2. Що означає життя в інтернаті

Закритість, ізоляція від навколишнього світу, осуд суспільства.
Розрив з родиною, відсутність взаємодії, спілкування з родичами, відсутність позитивної моделі сім’ї, самотність, нестача тепла та любові.
Втрата індивідуальності внаслідок групового підходу, насильство, приниження та нівелювання особистості.
Формування споживацької позиції, неготовність до самостійного життя, відсутність необхідних навичок.
Відставання в емоційному розвитку, складнощі у спілкуванні, зменшення шансів отримати повноцінну освіту.
Зростання шансів стати жертвою торгівлі людьми, експлуатації, підліткової вагітності.
01_infografika_internat

3. Наслідки для дитини

Дослідження виявили, що інтернати спричиняють непоправну шкоду дітям, навіть найкращі з них не можуть забезпечити належної турботи та уваги дитині. Виховання в інтернатах особливо небезпечне для дітей віком від 0 до 3 років, на який припадає найважливіша фаза розвитку в житті дитини. Інтереси установи завжди переважають над індивідуальними потребами дитини, яку змушують бути ‘як всі’. Як наслідок, дитина втрачає індивідуальність, у неї формується споживацька позиція, єдиними цінностями для неї стають матеріальні блага. Відсутність значущої особи в житті дитини, відсутність прикладу для наслідування не дає змоги усвідомити сформувати життєві орієнтири. Зростаючи в державних інституціях, діти не набувають достатніх навичок для успішної соціальної інтеграції. Статистика показує, що 20% випускників інтернатів мають судимість, 14% займаються проституцією, 10% протягом двох років після випуску здійснюють самогубство, і лише 10% повністю інтегруються в суспільство.

Діти в інтернатах наражаються на підвищений ризик насильства в порівнянні з іншими дітьми, – це пряме порушення Права дитини на захист від насильства, що закріплене в Конвенції ООН про права дитини.

4. Наслідки для суспільства

5,7 млрд. грн. щорічно витрачається на фінансування інтернатів в Україні. І лише 10% цих коштів витрачається безпосередньо на потреби дитини, решта – на оплату праці персоналу, комунальні платежі та інші видатки. Ці кошти можна було б скерувати на підтримку сімей та уникнути негативних наслідків для дітей. Подолання негативних наслідків виховання дитини в інтернаті є значно затратнішим для суспільства, ніж збереження сім'ї для дитини та закладає довгострокові суспільні витрати на подолання результатів травматичного виховання дітей.

5. Причини існування інтернатів

Наявність у країні системи інтернатів створює для багатьох родин, що опинилися у складних життєвих обставинах, спокусу позбутися ‘проблем з дитиною’, віддавши її на виховання в державний заклад. Діюча система негативно впливає на сім'ю, яка є основою здорового суспільства. Однак влада діє по відношенню до батьків як контролер, надаючи перевагу каральним санкціям, забираючи дитину із кризової сім’ї, а не намагаючись допомогти родині у критичній ситуації. Саме ж суспільство не в повній мірі усвідомлює страшні наслідки інтернатного виховання та можливі шляхи вирішення цієї проблеми.

Серед основних причин потрапляння дітей в інтернатні заклади можна відокремити такі:

Значна частка сімей з дітьми залишаються за межею бідності, що є однією із основних причин вилучення дитини з сім’ї і розміщення її в інтернатних закладах.
Відсутність підтримуючих послуг на рівні громади для сімей із подолання складних життєвих обставин.
Відсутність можливостей для інклюзивної освіти (наприклад, для дітей з особливими потребами).
Відсутність гнучкості та можливості для адаптації різних категорій дітей, які мешкають у громаді (наприклад, діти з обмеженими фізичними можливостями чи діти з етнічних меншин).
Відомча розрізненість та недосконале бюджетне законодавство, що суттєво ускладнює запровадження та фінансування послуг на рівні громади, які були б гнучкими, комплексними та відповідали потребам громади.
5 кроків до змін
1. Переваги сімейного виховання

Конвенція ООН про права дитини наголошує на тому, що діти повинні зростати в сімейному оточенні, а сім'ям мають бути надані необхідний захист і підтримка, адже тільки сімейне середовище здатне забезпечити дитині умови для повноцінного розвитку та дає шанс щасливе майбутнє.

02_infografika_family

2. Важливість підтримки сім’ї, комплексного вирішення проблеми, деінституціалізація

Для вирішення проблеми інтернатного догляду необхідно забезпечити всебічну підтримку сім’ї державою та доступ до соціальних послуг для сімей з дітьми на місці проживання. Інтернатний догляд може бути подоланий тільки через комплексний підхід, коли до вирішення проблеми будуть залучені сім’ї з дітьми, держава та всі члени суспільства.

Процес зміни системи інституційного (інтернатного) догляду та виховання дітей на систему, яка забезпечує виховання дітей у сім'ї або в умовах, максимально наближених до сімейних відомий як деінституціалізація. Вона не обмежується тільки виведенням дітей із закладів, а передбачає розвиток превентивних і підтримуючих послуг для дітей і сімей у громадах, орієнтованих на задоволення потреб дитини та захист її прав.

Деінституціалізація спрямована на:

Забезпечення умов для повернення дітей, які зараз перебувають у закладах, до рідних сімей або переведення їх у сімейні форми виховання (усиновлення, опіка родичів, прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу).
Запобігання розлученню дітей з батьками та їх влаштуванню до інтернатних закладів шляхом запровадження послуг з підтримки дітей та сімей у громадах.
Підготовку до самостійного життя, забезпечення соціального включення випускників інтернатних закладів.
Деінституціалізація має на меті запровадження змін у системі захисту дитинства, орієнтованих передусім на збереження та підтримку сім’ї, якнайкраще забезпечення прав та інтересів дитини.

3. Є докази того, що зміни можливі

У випадках, коли в інтересах дитини вона має бути відокремлена від своїх батьків, існують набагато кращі альтернативи, які поліпшують становище дітей – прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу, влаштування під опіку тощо. Сьогодні ми маємо приклади того, як можна змінити ситуацію на краще та забезпечити виховання кожної дитини у сім’ї чи середовищі, максимально наближеному до сімейного. Детальніше дивіться ТУТ.

4. Країні потрібна комплексна реформа системи догляду за дітьми , яка включає:

Формування громадської думки щодо шкідливого впливу інституцій та ефективних механізмів захисту дітей.
Влаштування дітей з дитячих будинків та інтернатів у сім’ї громадян та поступове закриття інтернатних закладів.
Навчання та підвищення професійної компетенції спеціалістів, які працюють у сфері захисту прав дітей.
Розвиток доступних послуг з підтримки дітей і сімей у громадах.
04_infografika_reform

Ми повинні усвідомлювати: забезпечення права наших дітей на сімейне виховання є абсолютним пріоритетом соціальної політики держави.

5. Кампанія – інструмент для того, щоб зумовити реформи

Громадянська кампанія ‘Відкриваємо двері дітям ’, що спрямована на відмову від інтернатів та забезпечення виховання всіх дітей в сім’ях або умовах, наближених до сімейних з максимальним дотриманням інтересів та прав дитини – це інструмент для початку реформи системи догляду за дітьми в Україні. Детальніше про Кампанію читайте ТУТ.

Для успішної реалізації реформи потрібна участь якнайширших кіл громадськості, ці питання мають бути актуальними для всього суспільства, а необхідність та можливість змін має бути очевидною для кожного.

Зміни в суспільстві, освітній політиці, гуманізація навчання і виховання,
спрямовані на гармонійний розвиток особистості, її соціалізацію та
індивідуалізацію, визначають зміни в спеціальній освіті, для якої одним з
найважливіших завдань є створення умов для раннього виявлення, корекції і
компенсації вторинних відхилень у розвитку дітей раннього віку.
Адекватно організована рання діагностика і комплексна корекція з перших
місяців і років життя дозволяють не тільки коригувати вже наявні відхилення в
розвитку, але і попередити появу вторинних порушень, знизити ступінь соціальної
непристосованості дітей, досягти максимально можливого для кожної дитини
рівня загального розвитку, освіти, ступеня інтеграції в суспільство.
Надання ранньої дієвої допомоги дітям з аутизмом є важливим питанням
сьогодення. Раннє втручання покликано створити умови для розвитку і корекції
дитини раннього віку з метою підготовки входження її в освітній простір і є
фундаментом інклюзивної освіти дітей з аутизмом.
Аутизм – це загальний розлад розвитку, що має неврологічну природу, і
характеризується такими групами порушень, як: стійкий дефіцит соціальної
комунікації та соціальної взаємодії; обмежені повторювані дії, інтереси,
діяльність.
Перші роки життя дитини є найсприятливішими для формування
особистості дитини і розвитку її мозку, тому своєчасно виявлені порушення в
розвитку дитини в цьому віці і вчасно надана допомога, значно покращує
результати раннього втручання.
Раннє втручання дозволяє:
• максимально широкого охопити дітей з проблемами в розвитку на
ранніх етапах онтогенезу;
5
• долати розрив між моментом визначення первинного порушення в
розвитку дитини і початком надання комплексної медико-психологопедагогічної допомоги, а також консультативної допомоги батькам;
• попереджати виникнення вторинних за своєю природою порушень в
розвитку у дітей, забезпечує максимальну реалізацію реабілітаційного
потенціалу і, тим самим, максимально можливе зниження рівня ризику
соціальної недостатності дитини;
• максимально розкрити реабілітаційний потенціал сім'ї в наданні
допомоги і підтримки дитині;
• для значної частини дітей з обмеженими можливостями здоров'я
можливість досягти того рівня розвитку, який недосяжний при більш
пізньому початку навчання;
Раннє втручання робить можливим включення дітей в загальний освітній
потік (інтегроване навчання) на більш ранньому етапі вікового розвитку (в
дошкільному віці), що виключає для них необхідність дорогої спеціального
шкільної освіти;
Система ранньої допомоги володіє не тільки високою соціальною, а й
економічною ефективністю: вкладення в ранню допомогу окупаються економією
до початку навчання дітей в школі.
Раннє втручання – це родинно-орієнтована комплексна (медична,
психологічна, соціальна) допомога дітям раннього віку, у яких виявлено
порушення (відхилення) в розвитку, ризики їх виникнення в старшому віці, а
також – родинам, які виховують таких дітей.
Основна форма надання послуг дитині та її родині у межах служб ранньої
допомоги – психолого-педагогічний супровід. Він спрямовується на оцінку і
підтримку психічного розвитку та психологічного стану дитини, профілактику
вторинних порушень, нормалізацію дитячо-батьківської взаємодії і подолання
поведінкових проблем.
6
Технологія раннього втручання створює реальні передумови вирішення
важливої проблеми – своєчасної корекції порушень розвитку дітей раннього віку
з розладами аутистичного спектра (РАС).
Насьогодні існує ряд починань, пов’язаних з наданням ранньої допомоги
дітям з особливостями психофізичного розвитку в Україні.
Так, Міжнародна громадська організація HealthProm (Лондон), Національна
Асамблея людей з інвалідністю України та Благодійний фонд «Інститут раннього
втручання» (Харків) з осені 2016 започаткували та впроваджують
Програму «Батьки за раннє втручання в Україні». Програма спрямована на
підтримку недержавних організацій, якими керують батьки (або які створені
батьками) дітей з інвалідністю та активних батьків дітей з порушеннями розвитку
та/або інвалідністю в їх участі в процесах розробки та впровадження системи
раннього втручання в Україні.
Досить тривалий час на території України локально існує послуга раннього
втручання, яка надається окремими організаціями. З 2016 року в рамках проекту
UNICEF «Підготовка команд раннього втручання і фахівців у громаді»
здійснюється навчання фахівців технології надання цієї послуги. Навчання команд
проводиться Благодійним Фондом «Інститут раннього втручання» міста Харкова
за підтримки таких організацій: УРЦ «Джерело» (Львів), ДУ «Інститут охорони
здоров'я дітей та підлітків НАМН України», Харківський обласний
спеціалізований будинок дитини №1.

допомогти дітям

12 ТРАВНЯ 201715:08

Катерина
Городнича
Три українських міністерства (Охорони здоров’я, освіти та науки, а також соцзахисту населення) спільно із громадськими організаціями, дитячим омбудсменом та декількома міжнародними організаціями підписали Меморандум про створення платформи “Послуги раннього втручання”.

Що таке раннє втручання? Що означає термін, якого ще й досі немає в законодавстві? Куди збираються втручатися? Хто втручатиметься?

“Коли моєму сину було один рік і сім місяців, він не розмовляв і не реагував на те, що йому казали. Він був веселий і життєрадісний, але абсолютний іноземець. Жодних шансів на взаєморозуміння. Ціла низка тривожних ознак, які могли свідчити про що завгодно: від тимчасової затримки розвитку до аутизму, або навіть значно гіршого діагноза.

Найголовніший і найвідоміший мені дитячий психіатр тоді оглянув його і сказав: “Співайте йому пісень і читайте книжки, а коли вам буде три роки, приходьте, почнемо ставити діагноз і лікувати”.

Але небажання втрачати час приводило нас із сином до логопедів, які казали: “Приходьте, коли він буде сидіти і виконувати наші вказівки”.

Ми тоді змогли врешті решт знайти фахівців, які взялися працювати із “незручною” дитиною. Завдяки цьому син не перетворився на інваліда, а вийшов на норму, і тепер багато хто вважає, що я перебільшую ступінь проблеми, яка колись нас спіткала.“

Це історія мами, яка несвідомо і інтуїтивно забезпечила своєму сину програму раннього втручання. Адже за нинішньою медичною практикою раніше трирічного віку ніхто не ставитиме діагнозів дітям із затримками у розвитку. Лікарі отримують в свої руки дитину із вже сформованою проблемою, якій можна дати визначення і призначити лікування. Але світовим досвідом вже доведено, що у багатьох дітей, в залежності від ступеню враженості, проблему можна не формувати, їй можна запобігти.

За оцінками Голови Національної Асамблеї осіб з інвалідністю України, Валерія Сушкевича, в країні на сьогодні близько 250 тисяч дітей із вадами розвитку, і щороку народжується понад 4000 немовлят, у яких з тих чи інших причин будуть затримки розвитку, аутизм чи важкі психіатричні діагнози. Важко сказати, який саме відсоток цих дітей мав би шанс на повну соціалізацію в разі, якби вчасно отримав допомогу.

“У світі давно існують протоколи раннього втручання, за ними в Україні вже багато років діють декілька центрів.” - розповідає Олена Скрипко, національний координатор програми “Батьки за раннє втручання в Україні”. - “Один з них - Харківський інститут раннього втручання. Він і став першою ластівкою, та рушійною силою майбутніх змін в системі. А коли харків’яни отримали підтримку Нацасамблеї осіб з інвалідністю, з’явилась надія, що від ентузіазму і окремих центрів з послугою раннього втручання це перейде у площину рішень державного рівня.”

Раннє втручання - це коли за перших тривожних здогадок батьків щодо рівню розвитку дитини (всі мами й тата знають про таблички, в якому віці і що дитина вже має вміти, розуміти, говорити) вони йдуть родиною до спеціального центру. В цьому центрі знаходяться всі потрібні фахівці, які колегіально оцінюють рівень проблеми і починають працювати як з дитиною, так і з батьками.

“Раннє втручання - це допомога тим малюкам, у яких ще навіть не сформувався діагноз. Це, по суті, превентивний захід. Він допомагатиме зменшити кількість інвалідів у суспільстві. Адже світова медична практика дитячої психіатрії доводить - якщо корекцію почати з перших тривожних ознак, велика кількість дітей у свої три роки просто не отримає той діагноз, який їй загрожує.” - підсумовує Олена Скрипко.

Отже, в ідеалі, сценарій виглядатиме приблизно так: батьки помічають проблему, йдуть до сімейного лікаря, який каже “ок, у вас є сумнів, ось вам адреса державного (або муніципального) закладу раннього втручання, вам туди”. Батьки разом із дитиною йдуть в центр, де на них чекають фахівці для дитини, які візьмуться за корекцію розвитку, а також психологи для батьків. На них - не менша відповідальність.

Психотерапевт і виконавчий директор ГО “КоАдаптація”, Євгенія Полтенко, каже: “Зазвичай багато часу йде на те, щоб мама й тато зрозуміли, що дитині потрібно буде роками допомагати. Пройти всі етапи - від відчаю до прийняття ситуації - психологи допомагають батькам заради саме дітей. Адже кожній дитині із ментальними проблемами чи, іншими словами, затримками розвитку, потрібен впевнений у позитивному результаті дорослий, який мислить тверезо і розсудливо.”

Така комплексна допомога існує і зараз, але центри з подібним підходом до розвитку дітей із затримками - поодинокі. Часто послуги таких центрів для родин фінансово недоступні. Тому і виникла ініціатива вивести питання раннього втручання на державний рівень.

Наразі є принципова готовність до співпраці і у МОЗу, і у Міністерства освіти, і у Міністерства соцзахисту. Є на меморандумі і підпис представника Президента. Тож, попереду - робота із розробки механізмів та технології.

«Перші труднощі, пов’язані з тим, що наша дитинка особлива, виникли майже відразу. Я не розуміла, чому вона плаче, чому не бере соску, чому не п'є з пляшечки. Також я просто не знала, що з нею можна гратися, а не постійно масажувати. На жаль, ніхто не пояснював, що саме робити, чого чекати, як це усвідомити і далі з цим жити….». Історія сім’ї Прокопчуків схожа на тисячі інших, де в родині з’являється особлива дитина.

Лише у Вінницькій області зареєстровано 31903 дитини з обмеженням життєдіяльності, що становить 11% від загальної кількості дитячого населення. Діти з обмеженням життєдіяльності проживають в кожному районі, місті, ОТГ. В сільській місцевості люди з великим упередженням ставляться до сімей, де виховуються діти з інвалідністю. Нажаль, багато родин знаходяться в інформаційній та соціальній ізоляції. Щоб змінити ставлення оточуючих, допомогти родині прийняти особливу дитину, навчити їх адаптуватись, у Вінницькій області запроваджують послугу раннього втручання.

Про нову послугу, яку впроваджують за ініціативи Асоціації захисту прав та допомоги людям з інвалідністю «Відкриті серця», розповіла директор департаменту соціальної та молодіжної політики Вінницької ОДА Наталя Заболотна.

- Раннє втручання, це сімейно орієнтована послуга. Тобто вона надається, як дитині, так і всім членам сім’ї. Це комплексна послуга, яка передбачає медичну допомогу, психологічну, соціальну складову . Відповідно, ця послуга надається міждисциплінарною командою, до якої звичайно входять п’ять фахівців. Вони мають базові знання в сфері медицини, психології, соціальній сфері. Послуга надається сім’ям, в яких є дитина від 0 до 3 років включно. Головна мета послуги – раннє виявлення особливостей дитини і за необхідності – профілактика. Важливо, що чим раніше виявлені особливості розвитку дитини, дитина має набагато більше шансів на кращий розвиток і бути більш адаптованою в суспільстві.

послуга раннього втручання

- Хто визначає потребу родини в послузі раннього втручання? Це лікарі, освітяни, родичі..?

- Будь-яка послуга надається за бажанням батьків. Послуга раннього втручання орієнтована на будь-які нозології. Тобто, є і такі категорії, де не встановлений діагноз, можуть бути якісь відхилення в розвитку дитини. Зазвичай, батьки бачать це. Але є така перша стадія в сім’ї – не готовність батьків прийняти стан і можливості розвитку дитини. Звичайно, на це потрібно звертати увагу. На це можуть звертати увагу вперше в пологовому будинку, адже є нозології, які видно відразу. Далі - це сімейні лікарі, які спостерігають за розвитком дитини. Умови точки входу сім’ї в цю послугу можуть бути різні, але найчастіше, на моє переконання, це медицина. Бо дошкільна освіта ще може не включитись в цьому напрямку. Важлива функція послуги раннього втручання - це міждисциплінарний підхід.

- Батьки теж можуть самостійно визначити розвиток дитини. Чим вони повинні керуватись?

- Так. Є скринінги. Вперше розроблені буклети, де написано, що дитина повинна вміти робити і в якому віці. Тобто, від народження на кожному етапі перевіряється розвиток дитини за 4 основними напрямками: загальна моторика, опоро-рухова координація, мова, взаємодія з оточуючими. Якщо батьки перевірять за цією табличкою, що їх дитина в розвитку «не дотягує» до параметрів, в інформаційних буклетах буде інформація, куди можна звернутись, щоб отримати консультацію фахівців.

Онлайн скринінг для перевірки розвитку дитини та більше інформації про послуги раннього втручання можна знайти на сайті http://rvua.com.ua/.

- Де будуть розповсюджуватись буклети?

- В кінці травня на початку червня була проведена підсумкова нарада про готовність Вінницької області до проекту, там внесли пропозицію, що такі буклети мають вкладатись в Пакунок малюка. Ця ініціатива підтримана. Сподіваюсь, що наступного року буклети увійдуть в склад Пакунка малюка. Також ми готуємо інформаційну компанію, щоб буклети і посібники були розміщені у всіх сімейних лікарів і проведене окреме навчання. Якщо про синдром Дауна можуть сказати в пологовому будинку, то дитину з аутизмом, не можна побачити відразу, тому повинні включитись сімейні лікарі і батьки. В буклетах будуть розміщені контакти, телефони і місце розміщення міждисциплінарної команди.

- В чому полягає допомога фахівців (міждисциплінарної команди) в рамках послуги раннього втручання?

- Послуга раннього втручання вже знайшла широке застосування в країнах Європи, Південної та Північної Америки, Австралії, Африки. Різні моделі працюють у Грузії, Молдові, Білорусі, Росії. Створюється послуга Раннього втручання у Таджикистані, Казахстані. Їх досвід говорить про те, що іноді батькам потрібно просто допомогти облаштувати помешкання, навчити правильно годувати дитину. Учасник міждисциплінарної команди може навіть виходити з сім’єю на ігровий майданчик, спілкуватись разом з сім’єю з сусідами, які гуляють разом з цією дитиною щодо сприйняття цієї дитини. Вони виходять разом в магазин, показують як можна реагувати. Наприклад, якщо є дитина з аутизмом, оточуючі можуть вважати, що дитина себе неадекватно поводить, в неї погане виховання. Оточуючі можуть давати критичне зауваження, мовляв батьки погано виховують дитину. Це може ще більше травмувати батьків, вони можуть закритись в собі і перестати виходити в суспільство.

Іноді треба просто показати, як ложку правильно тримати, правильно поставити стільчик, допомогти облаштувати поручні. Тобто, команда фахівців виходить в помешкання сім’ї і допомагає налаштувати побут. Батьки, які у Вінницькій області ініціюють впровадження цієї послуги, мають дітей з інвалідністю, але старшого віку. Вони говорять, якби в свій час мали б таку послугу, то їх діти були б більш самостійні. Відповідно, мами і батьки були б більш самостійні.

Одна із складових цієї послуги спрямована на збереження сім’ї – психологічна підтримка родини. Щоб вони розуміли, що не одні в цьому суспільстві, що є люди, які за них переживають, є фахівці, які готові допомогти, що є інші сім’ї з особливими дітьми і вони живуть . Тоді вдається зберегти родину. Нажаль, статистика дуже негативна. Часто чоловіки не можуть психологічно справитись і залишають жінку з дитиною. Тому ця послуга вкрай необхідна.

- Останніми роками велика увага приділяється розвитку інклюзії. Разом з тим родини, в яких виховують діток з інвалідністю, часто не задоволені соціальними послугами. В чому причина?

- Тому що послуги повинні надаватись від моменту встановлення, що дитина має обмеження життєдіяльності. Все бажано об’єднати в одну систему. Починати потрібно з раннього втручання. Потрапити в дошкільний заклад з інклюзивною групою, дитина може через інклюзивно-ресурсний центр. Потім фахівці підготують дитину до шкільної інклюзивної освіти. Потім денні центри, соціальні центри реабілітації, можливість отримати освіту вищу, здобути працевлаштування, просто перебувати в центрах реабілітації. Далі – підтримане проживання. Якщо середня ланка має напрацювання, які треба наблизити до місця проживання сім’ї із дитиною з інвалідністю, то початкова і завершальна стадія, на сьогодні відсутні. Вкрай необхідно активно просувати раннє втручання і підтримане проживання. Все інше потрібно вдосконалювати.

- Де у Вінницькій області можна буде отримати послугу раннього втручання?

- Послугу запроваджують на основі комунального закладу Центр соціально-психологічної реабілітації «Обрій».

Якщо ми говоримо про впровадження комплексу послуг на місцевому рівні то в перспективі вони повинні бути з часом на базі спроможної об’єднаної територіальної громади. Тобто, в «Обрії» буде основа від якої будемо відштовхуватись, щоб навчати фахівців на місцях.

7 Відомостей про послуги раннього втручання.

ВЧАСНО. Раннє втручання розпочинається з найранішого віку, запобігає виникненню порушень розвитку, допомагає дітям з порушенням розвитку будь якого ступеня тяжкості досягати максимальних результатів.

ВДОМА. Послуга раннього втручання надається, як в Центрах раннього втручання, так і вдома, на дитячих майданчиках, в інших місцях, де росте і розвивається дитина.

ВІДПОВІДАЛЬНО. Батьки і фахівці працюють однією командою та поділяють відповідальність на всіх етапах роботи.

ВЛУЧНО. Раннє втручання працює над подоланням конкретних проблем, що є актуальними для сім’ї на даний момент і заважають дитині долучатись до життя родини та суспільства.

ВЕСЕЛО. Раннє втручання враховує вік дитини та будує розвиваючі програми так, щоб дитина отримувала задоволення від занять і була мотивована в своїй активності.

ВАЛІДНО. Раннє втручання метод надання ранньої допомоги дітям і сім’ям, ефективність якого доведена у світі.

ВПЕВНЕНО. Раннє втручання це гарний старт, щоб впевнено крокувати в майбутнє.

собливо гостро постає ця проблема при вихованні дітей: не розуміючи, як вибудовувати й оберігати свої власні межі, батьки або зовсім не вміють захистити свою дитину та її інтереси або роблять це надто агресивно, перетворюючи кожен незначний інцидент на катастрофу. Саме тому для багатьох матерів дитячі майданчики перетворюються просто на зону бойових дій, а спілкування з іншими мамами й дітьми стає воістину психологічним випробуванням. Ну й, звісно, батькам, які не володіють навичками обстоювання власних інтересів і прав, дуже складно навчити цього тонкого психологічного мистецтва свою дитину.

Що таке особистісні межі? Це усвідомлення своєї цілісності - власних переконань, потреб, інтересів, бажань, цінностей. Відчуття безпечної для себе межі у спілкуванні з іншими - так, щоб ці інтереси не були порушені. Це розуміння того, як зі мною не можна, що для мене некорисно - як на фізичному рівні, так і на психологічному. Це символічні правила етикету в поводженні з собою. Надійні особистісні межі - необхідна умова для формування й збереження здорових стосунків, як із самим собою, так і з навколишніми.

Як же батьки можуть сприяти формуванню здорових особистісних меж у дитини? Для початку важливо зрозуміти, що в словосполученні "особистісні межі" слово "особистість" - первинне. Тому слід розвивати самосвідомість дитини, допомагати їй розуміти саму себе: усвідомлювати власні потреби й бажання, вчити розуміти причини й наслідки своїх дій, навчати екологічно опановувати емоції, прищеплювати навички спостереження за власним внутрішнім світом.

Також ми можемо допомогти своїм дітям формувати відчуття меж власним прикладом - діти вперше відчувають на собі межу в контакті з мамою й татом. Дитина саме у дорослих вчиться відчувати, що таке "моє" і "чуже", як слід поводитися, якщо з моїми речами або тілом роблять щось неприємне, як реагувати, якщо мені чогось не хочеться. Коли дитина проживає перший досвід марності - "тата не можна бити", "маму не можна смикати за волосся", "я не дам свою сумку", "не дозволяю гратися з моїм телефоном" тощо, - тоді вона уперше стикається з межами батьків. І для цього необхідно, щоб межі насамперед були сформовані у самого дорослого.

Один із способів позначити особистісну межу - сказати "ні", і важливо, щоб у маляти з раннього дитинства був цей досвід. Потрібно давати дитині відчуття того, що вона має право відмовитися або не погодитися, і після цього не буде покарання, докору, злості або образи батьків. Тому слід взяти за правило пропонувати дитині щось або запитувати її тільки тоді, коли батьки готові погодитися з його "ні". А якщо ми цікавимося "будеш вівсянку на сніданок?", а після дитячої відмови починаємо переконувати, просити або змушувати, то такий підхід тільки сформує впевненість, що слово "ні" не має ніякої ваги. І що старша дитина, то актуальніші ці принципи.

Також важливо дозволяти дитині говорити "ні" без детальної аргументації - це один із принципів асертивного спілкування ("асертивність" - здатність людини не залежати від зовнішніх оцінок і думок, брати на себе відповідальність за свою поведінку). Водночас і дитина повинна мати досвід переживання відмови, без пояснень і тлумачень. Нині ж спостерігається така ситуація, коли кожну свою заборону, відмову чи дію батьки намагаються пояснити й дочекатися, щоб дитина нібито погодилася з цими аргументами. Але така тактика не завжди правильна. По-перше, це свого роду перекладання відповідальності на дитину, начебто й справді її слово - вирішальне. А по-друге, такий підхід може прищепити дитині ідею про те, що говорити "ні" можна тільки тоді, коли аргументи відмови влаштують того, кому ця відмова призначається. Зріла особистість з надійними межами здатна витримати як чиюсь відмову, так і неприємні емоції того, кому вона відмовляє.

Ще одна важлива умова виховання, що сприяє формуванню здорових особистісних меж, - це не прагнути зробити дитину слухняною за будь-яку ціну. Безперечно, правила, заборони й обмеження необхідні, але у дитини не має сформуватися переконання "я - хороший, тільки якщо мною задоволені". Бути слухняним будь-що - це запорука невміння вибудовувати особисті межі. Саме "правильні", "хороші" дівчатка, ставши дорослими, найчастіше ризикують потрапити в нездорові, токсичні стосунки як на роботі, так і в особистому житті - через невміння відстоювати свої межі, незнання власної цінності, залежності від чужої думки.

Надзвичайно важливим для розвитку здорової особистості і формування меж є дбайливе ставлення до почуттів дитини - без знецінювання ("це такі дурниці, нема чого засмучуватися!"), навішування ярликів ("ну що ти рюмаєш, як дівчисько!"), ігнорування ("досить чіплятися за мамину спідницю, іди пограйся з дітьми"). Наші емоції - найнадійніші маркери у відчутті власних меж. Ми відчуваємо радість і задоволення, коли на наші межі зважають і поважають їх. Ми злимося й обурюємося, якщо наші межі порушуються. Ми відчуваємо образу або сором, якщо самі переступаємо чужі межі.

Якщо у дитини буде сформована опора на власні почуття при прийнятті рішень і дій, то ситуацій, коли порушуватимуться її межі, стане значно менше. Коли людина довіряє собі і своїм відчуттям, якщо вона вважає їх значущими, то вона, приміром, не дозволить зробити з собою те, що викликає у неї відразу, або не буде підтримувати ті контакти, у яких постійно відчуває образу і злість. Наші емоції - це своєрідний компас, за яким ми можемо орієнтуватися в житті, тому надто важливо розвивати емоційний інтелект дитини. А також не забувати про те, що за всі свої почуття відповідальні тільки ми, а для цього слід уникати в спілкуванні з дитиною будь-якого віку таких фраз, як "ти мене розлютив!", "ти що, хочеш, щоб бабуся засмутилася?", "дивися, до чого ти довела тата!" Тоді у дитини не виникатиме почуття провини щоразу, коли хтось буде незадоволений тим, що вона позначила межу, як це часто можна спостерігати ("ну як же я їй відмовлю, вона ж образиться" або "я не можу не піти туди, він розсердиться").

Багато матерів, а особливо батьків, вважають, що вміння захищати межі дитини формується з уміння дати здачі або іншим способом постояти за себе. Саме тому досі ще поширена практика навчання "давати здачі". Як приклад наводяться власні дитячі історії про те, що давати здачі так і не навчився, тому в дорослому житті не вміє постояти за себе. Але секрет у тому, що захист меж (а по суті - уміння постояти за себе) - це вже фінальний етап. Для початку їх необхідно навчитися усвідомлювати, позначати й озвучувати, а для цього вміння пускати в хід кулаки вже точно не є ефективним. Захист себе починається з внутрішньої впевненості в тому, що я маю на це право, усвідомлення, що я - цінний, хороший. Що ніхто не сміє мене кривдити, робити мені боляче. Поняття ж "дати здачі" передбачає, що межі вже були порушені, а отже, це зовсім не спосіб їх захистити. Сформоване відчуття власної значущості, самоцінності, "хорошості" - головні умови того, щоб на дитину, а в майбутньому вже й дорослого, зважали й поважали її межі.

Перш ніж у дитини з'явиться здатність захищати себе саму (а це відбувається не у 2 роки, а ближче до шкільного віку), батькам необхідно захищати її - і особисто, і від її імені. За ще зовсім малу дитину слід відповідати мамам і татам: "Не можна бити Сашка, не роби так" або "це Марійчина лялька, не забирай її без дозволу", а не чекати, що дитина має самостійно "вчитися розв'язувати проблеми". Старші діти також завжди мають знати: хоч би що сталося, батьки на їхньому боці, і вони завжди можуть розраховувати на їхній захист, а не чути: "Якщо тебе кривдять, отже, ти дозволяєш - подумай, що ти робиш не так". Тоді у дитини сформується розуміння, що захищати себе - нормально, правильно, можна.

Сформовані здорові межі передбачають також усвідомлення того, де починається межа іншого. У нашому суспільстві ми часто спостерігаємо парадоксальну ситуацію, коли багато хто дуже болісно реагує на порушення власних меж, але при цьому не вміє навіть помітити меж іншого, не кажучи вже про те, щоб зважати на них.

Тому слід прищеплювати дитині поважне ставлення до меж інших: звертати увагу, що комусь може бути неприємно або боляче від її дій, навчати правил етикету й норм соціальної поведінки. А також допомагати долати засмучення, коли дитина зустрічається з чужою межею, а не прагнути будь-що задовольнити бажання свого чада ("ну поділися, ти що - жаднюга?", "віддай йому іграшку, ти ж старший!").

Поняття меж у дитини має формуватися лише після того, як вона здобуде досвід злиття, близькості. Сьогодні часто мами дітей намагаються "встановити межі" для нової людини мало не з пелюшок. Але якщо з самого початку будувати межі, крізь них потім складно буде "пробитися" близькості. Завдання перших трьох років життя, і першого року особливо, - відчувати близькість, бути в залежності, відчувати себе й світ через злиття з дорослим. Люди, які не набули цього досвіду в ранньому дитинстві зазвичай зазнають труднощів з побудовою справжньої близькості вже в партнерських стосунках - їхні межі стають надто жорсткими, ригідними, а близькість здається чимось вразливим і застрашливим.

Цим знанням добре користуються маркетологи і компанії з виробництва всіляких ігор, іграшок і різних розваг для малят. Сучасні мами й тати часто не можуть протистояти всьому асортименту й різноманіттю пропозицій у дитячих магазинах і деколи навіть почуваються винними через те, що не можуть собі дозволити купити чергову іграшку, яку просить маля, або таку, як у сусідньої дитини. Але чи настільки насправді важливі ігри й іграшки для ігрової діяльності?

Гру як процес народжує не іграшка і не гра. Гру народжує внутрішній стан наповненості, спокою, безпеки й потреби у творчості та дослідженні цього світу. Радість від гри виникає не від того, що ми бачимо результат своєї діяльності, а від того, що ми робимо те, що хочемо робити, на противагу тому, що ми робити повинні або чого від нас очікують. Тому, якщо говорити про необхідність мати іграшки для якісного розвитку дитини, то їх не те що не має бути багато, вони взагалі не потрібні для справжнього ігрового процесу. Це зовсім не означає, що батьки не мають купувати іграшки й ігри своїм дітям. Але важливо розуміти природу гри для того, щоб правильно вибирати і наповнення іграшкового арсеналу, і його кількість.

Гра - це особливий вид діяльності, основними характеристиками якої є спонтанність, творчість, задоволення від процесу. Гра для дітей - спосіб розвивати фізичні, інтелектуальні, емоційні, соціальні та моральні навички. На жаль, у наші дні знання про такий безцінний вплив гри на розвиток дитини призвело до того, що педагоги і, знову ж таки, ігрова індустрія почали активно насаджувати ідею "розвитку через гру" або "розвивальні іграшки". Але розвиває дитину не сама іграшка (хоч яка вона інтерактивна чи креативна!), а уява дитини в процесі гри. І навчання через гру відбувається само по собі, а не завдяки тому, що дитині ззовні організовують гру з метою навчання. Бо ще одна важлива умова справжньої ігрової діяльності - добровільна в ній участь.

Утягуючись у гру, дитина хоч і задається якоюсь конкретною метою (наприклад, побудувати замок або погратися в продавця), але ця мета сприймається як невід'ємна частина гри, а не єдина причина приєднатися до процесу гри (дітей більше захоплює процес будівництва і входження в роль продавця, ніж бажання створити кінцевий продукт - замок і розпродати всі овочі в магазині, щоб отримати прибуток). Навіть в іграх, які передбачають виграш, учасників мотивують саме процес отримання очок і спроби виграти, а не самі очки або статус переможця.

Розвиток під час гри відбувається завдяки тому, що дитина не обмежена умовностями "реального світу" і може використовувати будь-який предмет, а потім і певну роль, виходячи за рамки звичного й тривіального на це погляду. Усім батькам однорічних малят добре відомо, що їм однаково цікаво гратися і зі звичайною пластиковою пляшкою або пачкою серветок, і з супер-інтерактивно-музичним розвивальним столиком. Такі моменти цікавості, залучення, творчості в самому моменті дуже важливі для розвитку мозку дитини, адже саме тоді в ньому формуються нейронні зв'язки, які надалі використовуються для вирішення різних нових завдань, а також стануть запорукою творчого підходу до діяльності і життя загалом.

Деякі мами почуваються горе-матерями, спостерігаючи, як їхнє маля із захватом грається гілочками й листочками на прогулянці, але саме такий процес і є справжньою і необхідною дитині грою! Коли вона сама може організувати для себе гру навіть з підручних матеріалів де завгодно, коли їй не потрібні для цього інструкції ззовні або предмети, які б стимулювали й задавали гру (наприклад дитячі продукти, гроші й каса для гри магазин), коли вона не має потреби в організації або встановленні правил учителями чи аніматорами. Як сказав відомий нейропсихолог Джон Медіна: "Найкращий спосіб розвивати креативність у дитини - це дати їй просту картонну коробку й олівці".

Коли дитина переходить від предметної до сюжетно-рольової гри, розвивальний ефект зростає в рази. Такі ігри є найкращим способом набути соціальні навички. Причина, знову ж таки, у добровільності участі кожного з учасників: вони завжди можуть вийти з гри - і роблять це, якщо їм не подобається гратися. Також такого роду ігри завжди передбачають правила, яких мають дотримуватися всі гравці, інакше гра закінчиться. І тоді кожен з учасників намагається поводитися відповідно до цих правил (інакше буде виключений), а не піддаватися негайним імпульсам і емоціям. Саме в сюжетно-рольовій грі діти тренують гнучкість, опановують навички самоконтролю, самостійно вчаться задовольняти свої бажання, враховуючи водночас бажання інших. Мабуть, у будь-якому суспільстві це найважливіший урок, який можна засвоїти.

Часом процес створення правил гри може забрати в дітей навіть більше часу, ніж сама гра, і саме цей договір має більшу цінність для розвитку, ніж подальші ігрові дії. Так діти вчаться домовлятися, приміряти на себе ролі ведучого і веденого, проявляти ініціативу й погоджуватися з більшістю, відчувати на собі наслідки недотримання правил ("тоді я не буду з тобою гратися") і виступати в ролі суддів. Тому, якщо ви помітили, що вашу дитину виключили з якоїсь колективної гри, не треба втручатися в дитячий процес і вмовляти або змушувати дітей прийняти ваше чадо назад. Краще допоможіть своєму синові або доньці засвоїти цей неприємний досвід: озвучте почуття дитини, утіште, проаналізуйте спільно ситуацію (чому так сталося і як можна було зробити інакше), запропонуйте інші варіанти, якими дитина зможе скористатися наступного разу. Ну й, звісно, в жодному разі, не навішуйте негативних ярликів на інших дітей ("вони погані", "не треба з ними більше гратися"), адже так ваша дитина не зможе навчитися гнучкості, компромісів і здатності враховувати не тільки свої бажання, а й бажання інших.

Не слід також перейматися тим, що дитина, як вам здається, нудиться знічев'я. Сучасні батьки вкрай невротизовані ідеєю раннього розвитку, і тому їх часто переслідує переконання, що дитину щохвилини треба чимось займати, розважати і розвивати. Але в дитині закладена внутрішня потреба в розвитку й дослідженні цього світу, а наше завдання - лише створити сприятливі для цього пізнання умови: теплі взаємини з турботливими дорослими, розвивальне середовище (різноманітне, безпечне) і підтримка.

Гра - це завжди активна діяльність, а не пасивне споживання задоволення або розваг. Діти, які перевантажені зовнішніми стимуляторами (мультики, комп'ютерні ігри й різні додатки, дитячі кімнати й аніматори) не тільки не зможуть відчути справжнього задоволення від гри (як правило, згодом зовнішній допінг перестає діяти, і дитині чимдалі частіше стає нецікаво й нудно) - вони ще й не матимуть часу на те, щоб усвідомити свої справжні інтереси й потреби, а також можливості створювати такі важливі нейронні зв'язки у процесі спонтанної ігрової діяльності, що справді розвиває.

Дослідження показують, що серед трьох груп мам - активно залучених у дитину (які постійно організовують їхню діяльність), помірно залучених і відсторонених (які не ініціюють активності дитини) - показники активності й креативності вищі в дітей мам другої і третьої груп. Не слід забувати про те, що справжня гра - це не просто маніпуляція іграшками або розвага, це процес, у якому є самовираження, дослідження, цікавість, що йдуть зсередини і рухають дитиною у процесі будівництва, малювання або гри в лікаря. Дитяча гра - це досвід дорослості в безпечному форматі, у якому дитина тренує необхідні для подальшого життя навички. Сприяйте цьому процесу, не сваріть за байдикування, не дорікайте в нерозумності сюжету, не підігрівайте інтересу, не ставте оцінок за результат, не стимулюйте неодмінного успіху і виграшу - і тоді гра стане для вашої дитини найважливішим тренажером для розвитку зрілості.