Новини

Дитячі істерики: як реагувати батькам?

І, мабуть, одне з найчастіших запитань, які ставлять стомлені мами в цей період: "Як боротися з істериками?" У самому запитанні вже криється підступ - адже очевидно, що в цьому разі істерика за замовчуванням вважається чимось поганим і неприпустимим. А секрет у тому, що "побороти" істерики неможливо, так само як неможливо "боротися" з невмінням однорічного малюка розмовляти або дворічного зав'язувати шнурки. Просто тому, що є певні вікові обмеження, пов'язані з особливостями формування мозку й нервової системи будь-якої дитини. І в контексті істерик у дитини молодшого дошкільного віку ми маємо справу з незрілою корою головного мозку, відповідальною за саморегуляцію, логіку, раціональні дії та поведінку, а тому важливо зрозуміти, що істерики - природне явище у процесі дозрівання дитини. Але як же бути батькам і як пережити цей непростий і гучний період без шкоди для психіки?

Істерика - це просто емоція
Перше, що мають усвідомити батьки, чиї малюки увійшли в прекрасний вік низки криз одного, двох, трьох років, - це те, що істерика - просто емоція. Це не захворювання, не примха, не маніпуляція чи невихованість. Це просто такий прояв сюхвилинних відчуттів дитини. Щодня вона проживає дуже багату палітру різних емоційних станів. Образа, гнів, втома, страх, тривога - усі ці емоції викликатимуть у малюка сильну афективну реакцію, яка може супроводжуватися слізьми, сильним криком, агресивними спалахами.

Оскільки мозок малюка ще дуже незрілий, він просто фізіологічно не здатен загальмувати свою емоційну реакцію - раціоналізувати ситуацію ("та нічого ж страшного насправді не сталося"), опанувати себе ("стоп, треба зупинитися і спокійно сказати мамі, чого я хочу") або вгамуватися самостійно. Саме тому багатьом батькам здається, що істерики їхніх сина чи доньки мають демонстративний характер - адже плакати і втішитися малята йдуть тільки до тих, у кому впевнені, кого люблять. Саме тому вони адресують свої почуття мамам і татам.

Емоції - це така психічна енергія, яка неодмінно шукає виходу, шукає можливості бути прожитою і вираженою. Істерика незрілої дитини - це такий незрілий спосіб проживати різні неприємні емоції. Хоча, що вже тут приховувати, навіть не всі дорослі здатні зріло проживати різні негативні стани і часом зриваються на крики, жбурляють усім, що під руку потрапить, або навіть б'ються з тими, хто посмів ці емоції у них викликати. Усе це - наслідки не набутого в дитинстві досвіду екологічного проживання й вираження своїх почуттів і станів.

Тому коли трапляється істерика, насамперед важливо показати малюкові: те, що з ним відбувається, - нормально, і озвучити його емоцію ("ти лютишся через те, що…", "ти засмутився, бо…"), показати, що ви поруч і готові допомогти йому заспокоїтися. Також треба не вгамовувати його емоції - відволікаючи, підкуповуючи і, що зовсім уже сумно, залякуючи, - а дати їм можливість бути прожитими. Багато батьків стверджують, що замкнути дитину в кімнаті доти, доки вона заспокоїться, карати або ж просто ігнорувати її поведінку (а по суті - стан) - чудовий спосіб погамувати істерику. Ці способи справді "працюють", але, на жаль, допомагають не дитині, а тільки батькам, бо на зміну якомусь з переживань малюка (образа, гнів тощо) приходить страх. Оскільки потреба бути в контакті з найважливішими людьми - одна з найбільш значущих для дитини, а найменший натяк на можливість цей контакт втратити викликає тривогу і навіть жах.

А ту емоцію, якої маля було сповнене і яку змінив страх, воно почне вважати "поганою" (і себе заодно з нею), неправильною, і тоді сформується внутрішня настанова, що гніватися (засмучуватися/сумувати/боятися) - погано, а отже - треба ці емоції всіляко гамувати. Це призведе в дорослому віці або до того, що людина буде постійно пригнічувати, накопичувати свої почуття, а потім вибухати, або "консервувати" їх у собі, що особливо характерно для чоловіків, адже "хлопчики не плачуть, ти що, дівчисько?!" Потім, у дорослому віці, це призводить до невміння виражати свої почуття, і як наслідок - сумна статистика смертності у віці 40+ від інфарктів.

Стійкий дорослий, який уміє прийняти прояв емоції, - найкращий помічник маляті в істериці.

Найважливіше, що можуть дати батьки дитині, яка впала істерику, - це простір для вираження своїх емоцій, прийняти й підтримати, коли дитина прийде шукати розради. При цьому необхідно, щоб мама і тато були самі в гарному контакті зі своїми емоціями: усвідомлювали свої почуття, уміли управляти ними, а не одразу починали гніватися або лякатися емоційних спалахів малюка. Розбурхана дитина потребує надійної і стійкої опори, на яку вона може спертися, а якщо дорослий розгубився, метушиться чи нетямиться, це точно не сприяє заспокоєнню дитини.

Важливо, щоб батьки не оцінювали ступінь своєї "хорошості" за гучністю дитячих істерик. Бо тоді вони провалюватимуться у свої власні почуття, а не будуть у моменті й контакті з дитиною. Пам'ятайте, перш ніж надівати кисневу маску на дитину, маєте допомогти собі: спочатку відчуйте себе у своєму тілі (а не думайте "що люди подумають?"), відчуйте ґрунт під ногами, зробіть глибокий вдих, нагадайте собі: все, що відбувається, - нормально і ніяк не характеризує вас як батьків, і вже потім ідіть до дитини, в якої сталася істерика.

Рамки й межі у вихованні - так само важливі, як і чуйність
Утім, стиль виховання також певною мірою впливає на поведінку дитини. М'якість і чуйність зовсім не означає повної відсутності обмежень чи заборон. Завдання батьків - не тільки огортати теплом, а й ставити й утримувати рамки і межі: впроваджувати певні сімейні правила - дитина повинна знати, що можна і чого не можна; витримувати гучні протести й вимоги при зіткненні малюка із цими межами - не намагатися припиняти це переживання, а дати можливість прожити марність якихось своїх бажань. А інакше дитина не отримає досвіду проживання обмежень, і тоді ми будемо спостерігати те, що називають "розпещеністю".

Батьки помилково вважають, наче це дитина неймовірно вимоглива або примхлива, якщо не приймає відмови або заборони, тому навмисно "вмикає" істерику і прагне домогтися свого за всяку ціну. А насправді це батькам бракує впевненості й послідовності, і вони просто не витримують цілком природних і закономірних емоцій, які охопили малюка після зіткнення з обмеженнями.

Важливо створити для дитини такий спосіб життя, в якому будуть забезпечені умови для здорового дозрівання нервової системи: зрозумілі правила життя (а не формат "тато заборонив - мама дозволила"), режим і передбачуваність подій дня, мінімум гаджетів і екранного часу, тепла й надійна приязнь до батьків, достатнє спілкування й увага. Коли у дворічного малюка, приміром, надто багато сепарації з мамою, це виливатиметься в тривогу і, відповідно, у часті й тривалі істерики.

Якщо ж у вашої дитини істерики трапляються дуже часто (по кілька разів на день), тривають довго (від півгодини й довше), якщо під час істерик маля непритомніє, затримує дихання, починає задихатися, блює, б'ється головою або завдає собі інших тілесних ушкоджень, це привід негайно проконсультуватися з неврологом.

Терпіння, тільки терпіння!
Хоч яким банальним це може здатися, але основне, що необхідно батькам у період істерик їхнього чада, - це терпіння. Як неможливо навчити або змусити ходити тримісячного малюка, так само неможливо зробити так, щоб трирічний не влаштовував істерик. Це просто такий вік, коли дитина ще не навчилася виражати свої емоції прийнятним і недратівним для навколишніх способом. І наше завдання - допомагати їй у цьому, навчаючи й показуючи, яким іще способом ми можемо проживати свій смуток або демонструвати гнів.

Важливо також, щоб батьки завжди пам'ятали про необхідність поповнювати свій особистий ресурс, аби мати можливість витримувати дитячі емоційні сплески. Для цього добре б знати, що саме може допомогти мамі (якій найчастіше й випадає основна кількість дитячих істерик) розслабитися і відпочити, відволіктися й розвіятися. Ну й, безперечно, важливо не знецінювати тієї роботи, яку робить жінка в декреті, виховуючи дитину, - ні близьким, ні самій мамі.

І насамкінець трохи втішливого. Період гучних істерик у вашого малюка точно закінчиться. Але від того, як він його проживатиме, залежить дуже багато його дорослих життєвих настанов і моделей поведінки. Тому наступного разу, коли ваш син або донька влаштує чергову істерику, просто подумайте про те, що зараз ви допомагаєте своїй дитині пройти непростий шлях дозрівання нервової системи, і нехай він буде для неї м'яким і безболісним.

1. Криза новонародженості

Період розвитку дитини від народження до одного року називають стадією немовляти. У ній виділяють надзвичайно важливу фазу новонародженості (від моменту народження до одного-двох місяців). Фізично відокремившись від матері, дитина має адаптуватися до цілком інших умов життя (звикнути отримувати кисень із повітря, приймати їжу ззовні, перетравлювати її, виділяти непотрібні організму речовини тощо).

Кризу новонародженості не відкрили, а визначили теоретично (причому останньою), і виділили як особливий період у психічному розвитку дитини. Ознакою кризи є втрата дитиною ваги у перші дні після народження.

Соціальна ситуація розвитку немовляти неповторна і визначається двома моментами. З одного боку, біологічно дитина цілком безпорадна, вона не може задовольнити жодної життєвої потреби без допомоги дорослого. Внаслідок цього немовля є максимально соціальною істотою. З іншого боку, за цілковитої залежності від дорослих дитина позбавлена основних засобів спілкування з ними, насамперед, людської мови. На цій суперечності між максимальною соціальністю і мінімальними засобами спілкування ґрунтується увесь подальший розвиток дитини у цьому віці.

Життя дитини тепер забезпечується певними анатомо-фізіологічними можливостями та рядом вроджених механізмів, що проявляються в готовності нервової системи пристосовувати організм до зовнішніх умов.

Відразу ж після народження вмикаються безумовні рефлекси, що забезпечують роботу основних систем організму (дихання, кровообігу та ін.). Крім них, у новонародженого можна виявити захисні (тобто спрямовані на обмеження дії окремих подразників або на цілковите відчуження від них), орієнтувальні (спрямовані на забезпечення взаємодії з окремими подразниками, зокрема, пов'язаними з харчуванням) та деякі інші рефлекси.

Власне, новонародженість є тим періодом у житті людини, коли ще можна спостерігати у "чистому вигляді вроджені, інстинктивні форми поведінки, спрямовані на задоволення органічних потреб людини (у кисні, їжі, теплі тощо).

Однак, і це принципово важливо, названі потреби забезпечують лише виживання дитини, а не її психічний розвиток.

Зазначимо, що дитина наділена вродженими формами поведінки значно гірше, ніж малята тварин, однак вона володіє майже необмеженими можливостями освоювати нові форми поведінки. За умови задоволення органічних потреб та дотримання правильного режиму і виховання у дитини формуються нові, власне людські потреби (з отриманні вражень, у спілкуванні з дорослими тощо), і на їх основі здійснюється психічний розвиток.

Потреба отримувати враження від оточуючої дійсності, пов'язана з орієнтувальними рефлексами, розвивається відповідно до готовності аналізаторів. До того ж, у перші дні після народження найбільше значення мають філогенетичне давніші аналізатори (смаковий, нюховий, шкірний, вестибулярний, температурний) та відповідні їм форми чутливості. Дещо пізніше у відповідь на зорові та слухові подразнення виникає зорове й слухове зосередження (дитина перестає плакати або ж на деякий час стримує імпульсивні рухи рук, ніг чи голівки).

На відміну від малят тварин, у яких передусім удосконалюються рухи, для новонародженої дитини характерний насамперед розвиток зору та слуху. Психічна активність немовляти проявляється також у гальмуванні імпульсивної рухової активності.

Наголосимо, що умовою дозрівання мозку новонародженого є розвиток органів чуттів (аналізаторів), тому що саме з їх допомогою мозок отримує різноманітні сигнали із зовнішнього світу.

Джерелом і, що ще важливіше, організатором таких вражень для новонародженого є дорослий.

За результатами одного дослідження немовлята, у чиєму вихованні активну участь брали батьки, отримали вищі оцінки за тестами моторного й розумового розвитку, ніж ті, ким опікувалися переважно мами. Інше дослідження довело, що такі малюки виростають більш чуйними у соціальному плані, між чоловіком і дружиною виникає менше суперечок, спостерігається єдність цілей і злагода у прийнятті рішень. (Оцінюючи ці дані, слід зауважити, що батьки, які з перших днів прагнуть брати активну участь у спілкуванні зі своїми дітьми, імовірно, й за іншими параметрами відрізняються від тих, хто не намагається встановити ранні контакти з дитиною).

У будь-якому випадку, ставлення батьків до немовлят дуже відрізняється від ставлення матерів. Як правило, батьки граються з дітьми, тоді як матері, зазвичай, купають, сповивають і годують їх. Навіть піклуючись про дитину, батьки зберігають ігрову манеру. Крім того, стиль гри у батька й матері дуже відрізняється. Батьки схильні гратися енергійніше: вони підкидають малят у повітря, рухають їхніми руками й ногами, гойдають їх на коліні. Матері ж поводяться з дітьми обережніше, ніжно розмовляють, наслідуючи їхнє агукання, тощо. З раннього віку малята, дивлячись на батька, тягнуться до нього, очікуючи задоволення, мовляв, "якщо татко тут, будемо гратися".

Батьки, у яких виникли міцні емоційні зв'язки з немовлятами, чуйні до потреб та інтересів своїх дітей і в майбутньому мають на них більший вплив. Діти частіше дослухаються до їхньої думки і наслідують їх.

Поступово на появу дорослого у дитини виробляється специфічна емоційно-рухова реакція ("комплекс пожвавлення" (Н. Фігурі, М. Денисова)), яку вважають початком другої фази розвитку немовляти. Дитина вже спроможна зосереджуватись на об'єктах зовнішнього світу, у неї з'явилася вибіркова емоційна спрямованість на людей, вона освоїла деякі засоби спілкування з ними.

Комплекс пожвавлення - специфічне психічне новоутворення, що слугує межею критичного періоду новонародженості, а час його появи є основним критерієм нормальності психічного розвитку дитини. Комплекс пожвавлення виявляється загальним моторним збудженням при наближенні дорослого. Дитина лементує, плаче, щоб звернути на себе увагу, вокалізує під час спілкування з мамою, посміхається їй.

Комплекс пожвавлення раніше з'являється у тих дітей, чиї матері не лише задовольняють органічні потреби дитини (вчасно годують, змінюють пелюшки тощо), а й спілкуються, граються з нею.

2. Криза від 2 місяців до 1 року

Після появи комплексу пожвавлення поведінку дитини зумовлюють уже не органічні потреби, а передусім соціальна за до року своєю природою потреба в людині, у спілкуванні з нею, тобто психічний розвиток немовляти набуває суто людського характеру і здійснюється під час і внаслідок взаємодії з дорослими.

Експеримент Тропіка "Кам'яне обличчя"

Батьків попросили погратися зі своїми 3-місячними дітьми. У різних парах дорослий-дитина гра протікала по-різному: одні пари контактували між собою активно, інші поводилися дуже спокійно. Однак кожну пару влаштовувала своя манера поведінки, оскільки вона вже стала звичною і для дитини, і для дорослого. Коли малята-хотіли відпочити від активних дій, вони відверталися або закривали очі.

Цієї миті експериментатор просив дорослих припинити спілкування з дітьми, надавши своєму обличчю застиглого чи відсутнього виразу. У дітей це викликало подив, і вони намагалися вплинути на дорослих посмішкою, агуканням та руховою активністю. Проте дорослі зберігали скам'янілий вираз обличчя. Через кілька хвилин поведінка дітей змінилася: хтось реагував на байдужість дорослого пхиканням, що переходило у нестримний плач, у інших текла слина і розпочиналася гикавка (усе це - очевидно мимовільні реакції).

Хоча дорослий залишався поруч, він раптово ставав емоційно недоступним - зміна, з якою немовляті було важко впоратися. Наприкінці експерименту дорослий відновлював звичну гру з дитиною, доки до неї не повертався гарний настрій.

Цей експеримент демонструє вагомість і важливість емоційного спілкування між батьками й немовлятами.

3. Соціальна ситуація розвитку

Специфічна реакція посмішки на обличчя матері є свідченням того, що соціальна ситуація психічного розвитку немовляти вже сформувалася. Л. С. Виготський назвав її ситуацією "МИ". За словами Л. С. Виготського, немовля подібне до дорослого паралітика, який каже: "Ми поїли", "Ми погуляли" тощо. Йдеться про нерозривну єдність дитини і дорослого. Немовля нічого не може без дорослого, його життя і діяльність ніби вплетені у життя й діяльність дорослого, який піклується про нього. Загалом - це ситуація потреби у комфорті, і центральним елементом цього комфорту є дорослий. Як зауважив Д. Б. Ельконін, пустушка та погойдування - своєрідні ерзаци, замінники присутності дорослого, що подають немовляті сигнал: "Усе спокійно!", "Усе гаразд!", "Я - тут".

Соціальна ситуація нерозривної єдності немовляти й дорослого приховує у собі протиріччя: дитина відчуває максимальну потребу в дорослому і водночас не володіє специфічними засобами впливу на нього. Зняття зазначеного протиріччя призводить до зникнення соціальної ситуації розвитку.

Соціальна ситуація життя немовляти з матір'ю спричиняє виникнення нового типу діяльності - безпосереднього емоційного спілкування дитини й матері. Згідно з дослідженнями Д. Б. Ельконіна й М. І. Лісіної, специфічна особливість цієї діяльності полягає в тому, що її предметом є інша людина.

Дослідження свідчать, що дефіцит емоційного спілкування з дорослим у цей період життя вкрай негативно позначається на подальшому розвитку дитини. Після Другої світової війни у психології з'явилося поняття "госпіталізм", за допомогою якого описували психічний розвиток дітей, що втратили батьків і, внаслідок цього, утримувалися в лікарнях або дитячих будинках. Р. Спітц, приміром, звертає увагу на численні симптоми порушення поведінки таких дітей та затримку їх психічного й фізичного розвитку. Крім того, незважаючи на чудовий догляд, харчування, гігієнічні умови, відсоток смертності немовлят у цих установах був дуже високим.

Численні дослідження доводять, що умови госпіталізму передусім негативно впливають на розвиток мовлення дитини, формування її пізнавальних функцій, емоційний розвиток. Наприклад, А. Джерсілд зазначає, що здатність дитини любити оточуючих тісно пов'язана з тим, скільки любові (й у якій формі) вона сама отримала.

Ганна Фрейд, вивчаючи розвиток дітей, які осиротіли під час війни і виховувалися у дитячих будинках, дійшла висновку, що у підлітковому віці вони були не здатні вступати у вибіркові стосунки з дорослими та однолітками, зате більшість намагалася встановити тісні взаємини "дитина - мати" з будь-ким із дорослих.

Спостерігаючи за розвитком дітей у сучасних закритих дитячих установах, педіатр Е. Піклер знайшла нові симптоми госпіталізму. Вона пише, що на перший погляд ці діти справляють гарне враження. Вони слухняні, зазвичай зайняті грою, по вулиці йдуть парами, не розбігаються, не затримуються, не набридають своїми вимогами дорослим, їх можна легко роздягнути чи одягнути. Однак у таких дітей цілком відсутня вольова поведінка, власна ініціатива.

Дослідження М. І. Лісіної, що фундуються на ідеях Л. С. Виготського, довели, що причина цього явища криється не в біологічній прихильності дитини до матері, а в організації спілкування, у формуванні специфічно людських потреб, керуванні орієнтувальною діяльністю дитини. Тобто, важливе значення має присутність не матері як біологічного фактора, а дорослого як конкретного носія людської культури й способів її освоєння.

На основі цих теоретичних концепцій вдалося зробити важливі кроки у педагогічній практиці, спрямовані на виведення дітей зі стану госпіталізму. Наприклад, дослідженням Ю. Кістяковської довели, що діти, які перебували під час війни в умовах дефіциту спілкування і тому серйозно відставали не тільки у психічному, але й у фізичному розвитку, наздоганяли своїх ровесників після того, як вдавалося сформувати у них емоційно позитивне ставлення до дорослого, забезпечивши тим самим можливості для повноцінного психічного розвитку.

4. Особливості розвитку

Як результат, швидко розвиваються ті форми активності й функції, які покликані забезпечувати задоволення природних соціальних (передусім у спілкуванні з дорослими, у нових враженнях) потреб дитини. Інтенсивно формується нервова система. Під час утворення тимчасових зв'язків у корі великих півкуль головного мозку відбуваються процеси аналізу й синтезу зовнішніх сигналів.

Упродовж першого року життя дитина поступово навчається тримати голівку, сідати, повзати, вставати й робити перші кроки. Уже на третьому-четвертому місяці вона демонструє хапальні рухи, прагне дотягнутись до яскравих предметів, взяти їх у руки. Спочатку ці дії погано скоординовані, та згодом починають співвідноситись із розташуванням, розмірами та формою різних предметів.

Така активність дитини призводить не лише до формування необхідних рухових навичок, але й забезпечує інтеріоризацію орієнтувальних дій у зорове сприймання.

Водночас із формуванням хапальних рухів у дитини розвивається спроможність здійснювати й інші прості маніпуляції з предметами (кидати, трясти, стукати тощо), що послуговує основою для ознайомлення з різноманітними властивостями речей та розвитку процесів сприймання.

Змінюється характер психічної активності, поступово виникає тенденція до довільності діяльності та наслідування дій дорослих, що свідчить про інтенсивний розвиток інтелекту.

Постійно взаємодіючи з дорослим, дитина починає реагувати на його мовлення, розуміти слова. Водночас зростає ініціатива дитини у спілкуванні з дорослим. Агукання (мимовільна неусвідомлена гра звуками "а-а-а", "е-є-е" тощо) після шести-семи місяців змінюється лепетанням, тобто багаторазовим повторенням складів типу "ба-ба-ба", "ма-ма-ма" а після дев'ятого місяця дитина вже починає відповідати дорослому звуками, почутими від нього.

Розуміння дитиною мовлення потребує співвіднесення слів із певними об'єктами чи діями. Після шести місяців дитина виділяє окремі слова як назви предметів та дій, реагуючи на них звичними діями. Насамперед це стосується слів, що позначають дії, виконувані дитиною з дорослим ("дай ручки", "спатоньки", "відкритий ротик").

Засвоєння назв предметів вимагає спеціальних дій (наприклад, розглядання останніх разом з дорослим) за умови емоційної зацікавленості дитини (Г. Розенгарт-Пупко та ін.).

Уже наприкінці першого року життя слово дорослого починає виконувати функції регулювання поведінки дитини.

5. Криза першого року

Криза першого року пов'язана з освоєнням мовлення. Якщо спочатку життєдіяльність немовляти регулювала біологічна система, детермінована біоритмами, то поступово вона вступає у суперечність із вербальними ситуаціями, які створюються дорослими. Як наслідок, у віці близько року дитина залишається без надійних орієнтирів у навколишньому світі: біологічні детермінанти вже істотно деформовані, а мовні ще не настільки сформувалися, щоб дитина з їх допомогою могла вільно керувати своєю поведінкою.

Спостерігається загальний регрес життєдіяльності дитини, ніби зворотний розвиток. Емоційно він виявляється в афективних реакціях. Часто має місце порушення всіх біоритмів, зокрема, сну; порушення задоволення життєвих потреб (наприклад, почуття голоду); емоційні аномалії (похмурість, плаксивість, надмірна вразливість).

Кризу першого року не вважають гострою. Встановлення нових стосунків з дитиною, надання їй певної самостійності у дозволених межах, терпіння і витримка дорослих пом'якшують характер кризи.

Основними новоутвореннями цього періоду розвитку є формування структури мовної (наприкінці першого року дитина вимовляє перші слова) та предметної (дитина освоює довільні дії з предметами оточуючого світу) дій.

Мову однорічної дитини Л. С. Виготський назвав автономною. Вона служить перехідним містком між пасивною й активною мовою. За формою вона є спілкуванням, за змістом - емоційно-безпосереднім зв'язком із дорослими та ситуацією.

Особливості автономної мови: не співпадає з мовою дорослих артикуляційне й фонетичне, а також за значенням (багатозначність дитячих вокалізацій); може застосовуватися для спілкування лише з утаємниченими у "шифр" дитячої мови та в конкретних ситуаціях; своєрідний зв'язок між словами, внаслідок чого мова нагадує ряд вигуків, вимовлених у стані афекту.

Поява й зникнення автономної мови знаменує початок і кінець кризи першого року.

На українському телебаченні вийшов серіал "Перші ластівки" про проблеми підлітків - булінг, самотність, агресію, небезпечні онлайн-ігри.

Після цього дитяча лінія правозахисної організації "Ла-Страда Україна", чий номер вказано в титрах, отримала вшестеро більше дзвінків від підлітків, ніж зазвичай.

"Альо прєдкі, розуйте очі, чи нам поздихати, щоб ви нас помітили?" - каже один із героїв серіалу, Нікіта.

Як розпізнати так звані "перші ластівки", ознаки того, що у дитини психологічні проблеми?

"Перші ластівки": серіал про підлітків, який сколихнув Україну
"Мене тоді вже не буде". Як я вижила після спроби самогубства
Діти завжди просять про допомогу. Просто вони часто невміло подають "сигнали лиха".

Ми ж ще не навчилися ці сигнали розпізнавати і реагувати, бо вважаємо, що краще боротися з наслідками.

Підліткам складно пристосуватися до змін
Підліткові проблеми - буллінг, баффінг, різні форми залежності - від інтернету до алкоголю і наркотиків, втеча до віртуального світу, на жаль, - це вже небезпечні симптоми, а не перші попискування пташенят.

Сучасні батьки самі не можуть розпізнати життєві і психічні проблеми дітей. Часто батьки, згадуючи своє, радянське дитинство, порівнюють своїх дітей з собою в тому ж віці або використовують методи виховання своїх батьків.

Те ж саме часто трапляється і з вчителями та іншим авторитетними людьми в житті дітей.

У наших дітей нові цінності, необмежені можливості, вони вільніші за нас, у них більше вибору. Але велика кількість варіантів накладає на них особливе психологічне навантаження, в якій роль батьків і соціуму стає важливою, як ніколи.

Проблеми часто починаються раніше, ніж ми припускаємо. Задовго до того, як психічні проблеми отримують фізичні прояви у вигляді жорстокості, алкоголізму, небезпечних ігор з собою і оточуючими, які ми любимо обговорювати з обуренням і натхненням.

З 11-12 років у дітей змінюються бажання, інтереси, поведінка, трансформується їхній внутрішній світ.

Підліткам складно пристосуватися до змін свого тіла і гормонального фону. Підлітковий вік (10-19 років) є вже унікальним періодом формування особистості.

Різноманітні фізичні, емоційні і соціальні зміни — жорстоке поводження, життя у бідності, погане виховання і погана освіта - роблять їх вразливими перед психічними проблемами.

Підлітки хочуть відрізнятися, намагаються себе ідентифікувати в житті, але суспільство і батьки постійно карають їх за це — вони дають абсолютно суперечливі сигнали: "Будь собою, але тільки не геєм, репером, товстим чи неслухняним".

Копирайт изображенияNURPHOTO GETTY IMAGES
У підлітків набагато менше здатності до самоконтролю, тому ознаки порушень і відхилень можна помітити досить рано. Те, що відбувається, може іноді нагадувати ускладнену кризу перехідного віку, але виразність поведінкових порушень у підлітків набагато більша, ніж у дорослих.

Можливо, у вашої дитини психологічні проблеми, якщо у неї є такі ознаки:

перепади настрою, різкі і мало пояснювані;
ворожість, прагнення відмежуватися від батьків;
віддаленість;
дратівливість, агресія;
зміни харчової поведінки;
драматичні зміни зовнішнього вигляду;
дивні зустрічі і "справи", підозрілі нові знайомі;
зникнення з будинку грошей і речей;
безсоння, сонливість вдень;
різке зниження успішності;
падіння фізичної активності;
втрата інтересу до звичайних або нових занять.
"Я у твої роки"
У цей період батьки і вчителі роблять головну помилку. Вони бачать перед собою сформовану у фізичному плані людину, але не усвідомлюють, що ця людина ще не стала особистістю, поки що не готова до самостійного життя і рішень.

Людський мозок завершує своє формування тільки до 20-25 років. Тобто психічно, це дитина зростом у 190 см. А батьки і суспільство вимагають від нього усвідомлених рішень дорослого, поведінки і відповідальності, вимагають бути дисциплінованим зрілим директором середнього бізнесу. Якщо ви не батьки Олександра Македонського, то вимагати чогось з такого підлітка ще рано. Його потрібно підтримувати, а не вдаватися до історичних екскурсів на тему "я у твої роки".

Особливо важко позначається на дітях жорстоке ставлення. Такі діти схильні до агресії, низької самооцінки, вживання наркотиків у підлітковому віці.

"Мене теж били, і це виховало в мені характер" - тут теж недоречне. Такий метод виховав емоційно закритих батьків.

Психологічне насильство
Насильство залишається головним ризиком для психічного здоров'я підлітка. Це не тільки жорсткі методи виховання, знущання з боку однолітків і соціально-економічні проблеми. Величезної шкоди дитині завдає психологічне насильство вдома і в суспільстві, де репресивні традиції минулого століття нікуди не зникли.

Можна відучити батьків бити дітей, але дуже складно відучити від емоційного та інтелектуального знущання над дітьми, з метою зробити з дитини людину за своїм образом і подобою.

Копирайт изображенияROMAN PIMENOV GETTY IMAGES
Стрес у підлітковому віці викликають такі речі — прагнення до більшої самостійності, бажання відповідати очікуванням однолітків, пошук сексуальної ідентичності, а також сучасні технології.

Наші діти намагаються впоратись з цим, як можуть.

"Перші ластівки" перетворюються у "синіх китів".
Дитина не прокидається одного ранку і не вирішує накласти на себе руки. Найчастіше це накопичений стрес і біохімічні порушення організму, про які не підозрює ні дитина, ні її батьки, чи близькі люди. Через агресію до оточуючих проявляється презирство до себе.

У ігноруванні цих проблем страшні реальні наслідки, коли "перші ластівки" перетворюються у "синіх китів".

Четверо людей скоїли суїциди через "групи смерті" - поліція
Прокуратура просить батьків захистити дітей від гри "Синій кит"
Ігнорування симптомів може призвести до суїциду. Самогубства є третьою причиною смертності у віковій групі 15-19 років. Спроба суїциду — це не симптом розладу психіки і не захворювання. Це практичний результат захворювань, які були проігноровані.

Якщо у дитини є психічні порушення, то жодні методи виховання вже не допоможуть. Половина всіх порушень виникають до 14-річного віку, проте такі випадки у більшості своїй не виявляють. Це залишається без лікування.

Переконайтеся, що у дитини немає ознак психічних розладів, що вона не страждає від депресії і тривожних розладів. Основні симптоми у всіх вікових груп схожі й з ними варто ознайомитись:

19 ознак того, що вашій психіці потрібна допомога
"Не хочу помирати, але не в силах жити далі". Що таке сучасна депресія
Коли тривожність стає діагнозом
У моїй практиці батьки часто не звертаються за допомогою для своєї дитини, тому що бояться почути, що це вони в усьому винні, або що їм доведеться кардинально змінити підхід до життя і власні поведінкові стереотипи.

Гарячі лінії і служби підтримки корисні й необхідні.

Виговориться і знайти підтримку вже величезний крок вперед. Гаряча лінія може зняти гостроту у кризовій ситуації. Але на наступний день підліток знову прокинеться в тій же реальності, зі злим татом, жорстокими однолітками, байдужими викладачами.

Психічна травма триватиме. Особливу тривогу повинні викликати повторні звернення. Повторні епізоди це вже ознаки розладів.

Якщо у дитини вже є ознаки психічних порушень, то потрібна професійна і іноді лікарська допомога. Обов'язково. І за це, в першу чергу, відповідають батьки.

Підліток не може сам записатися до лікаря, оплатити послуги психотерапевта або визначити свій психічний стан.

Не слід обманювати і заспокоювати себе. Ні, не пройде, і не перебіситься. Психологічний стан підлітків і захист їх від негативних переживань і факторів ризику, які можуть позначитися на розвитку, це не тільки запорука їхнього щастя у підлітковому віці, але і їхнього фізичного та психічного здоров'я у дорослому житті.

Особливо важливо навчити підлітків справлятися зі стресом і важкими переживаннями. Інакше роль антистресу візьмуть на себе наркотики, алкоголь, агресія, онлайн ігри, особливо в сім'ях, де практикуються насильство.

"Якщо існує щось, що ми хочемо змінити в дитині, потрібно спочатку дослідити і подивитися, чи не є воно тим, що краще було б змінити в нас самих". На жаль, це сказала не я, і можу лише погодитися з Карлом Густавом Юнгом.

№ Матеріал для завантаження
1 Артикуляція: вправи для вимовлення звуків
2 Мовленнєва готовність дитини до шкільного навчання
3 Поради батькам. Діти із труднощами у навчанні
4 Вправи для розвитку мовлення у дітей 2-3 років
5 Мовленнєві вправи та ігри вдома для дітей із затримкою психічного розвитку, з порушенням мовлення та слуху
6Розвиваємо дикцію: скоромовки для дітей від 2 років

7Логоритмічні ігри для корекції заїкання у дітей

8Ігрові вправи для вивчення абетки

9Завдання "Склади слова та з'єднай малюнки"

10 Шиплячі шукалки
11 Вправи на автоматизацію звуків
12 Дидактична гра для автоматизації з,с
13 Дидактична гра "Склади речення"
Поради від психологів

№ Матеріал для завантаження
1 Вправи на формування уваги
2
Рекомендації батькам щодо взаємин з дитиною із особливими потребами

3 14 корисних вправ для дітей з розладами аутичного спектру
4 Розвиваючі ігри для дітей з аутизмом
5 Корекційні вправи та ігри для дітей з особливими освітніми потребами
6 Пасхальні розмальовки. Пограйтеся з дітьми
7 Вправи для роботи з дітками з інтелектуальними порушеннями (для батьків)
8 Як спонукати гіперактивну дитину до виконання ваших прохань: 5 простих способі
9 Психологічні ігри на піску
10 Дидактичні ігри на просторове орієнтування
11 Ігри для гіперактивних дітей
12 Вправи для розвитку та корекції правильної постави

13Профілактика плоскостопості в дітей та підлітків

Вчитель-реабілітолог радить

№ Матеріали для завантаження
1 Кінезіологія як засіб розвитку мовлення та інтелектуальних
здібностей дітей з особливими освітніми потребами
2 Лікувальна фізична культура в домашніх умовах
3 Правильна постава – запорука здоров'я
4 Вправи для активізації мозкової діяльності
5 Гімнастика для очей дітям: навіщо і кому вона потрібна
6 Пальчикові ігри та вправи_Масаж олівцями
7 Пальчикові ігри
8 Дихальні вправи
9 Комплекс ранкової гімнастики

Інклюзивне навчання - це рівний доступ до якісної освіти всім дітям, включаючи дітей з особливими освітніми потребами. Важливим в такому процесі є той факт, що такі діти повинні вчитися за спеціальними програмами але в загальноосвітніх навчальних закладах, тобто застосовуючи особистісно-орієнтовані методи навчання.

Що стосується інклюзивного навчання в Україні, то ще з 2010 року Міністерство освіти і науки України запустило в роботу "концепцію розвитку інклюзивної освіти" (Наказ МОН від 01.10.2010р. № 912). А в 2011 році вийшла постанова кабінету міністрів України "Про затвердження порядку організації інклюзивного навчання в загальноосвітніх навчальних закладах».

Інклюзивне навчання в Україні передбачає, що всі учні можуть навчатися в школах за місцем проживання в звичайних класах, але завжди зможуть отримати допомогу в навчальному процесі. Відповідно до цього, постало питання про перепланування шкіл і класів для того, щоб всі діти мали можливість в них навчатися. Теж саме, до речі, стосується і ДНЗ (дитячий навчальний заклад).

В Україні інклюзивне навчання має ґрунтуватися саме на правах людини і принципах рівності. Спрямовуватися воно повинно на дітей, які є винятком із загальної системи навчання. Важливо підкреслити, що абсолютно всі діти отримують користь від інклюзивного навчання, так як воно розвиває дитячі таланти і їх сильні сторони.

Інклюзія в Україні розвивається не настільки швидко, як би хотілося представникам освіти і батькам дітей з особливими освітніми потребами. Станом на 2016 рік в Україні було приблизно 1800 таких інклюзивних класів, в яких навчалося не більше трьох тисяч учнів. Тому ми бачимо, що інклюзивне навчання для дітей з особливими потребами в Україні було на досить повільному рівні розвитку, який нам хотілося б прискорити.

12 липня 2017 року Кабінет Міністрів України ухвалив «Положення про інклюзивний-ресурсному центрі", в якому визначається порядок утворення і припинення, а також основні принципи діяльності, та правовий статус інклюзивної-ресурсного центру.

Що таке інклюзивна-ресурсний центр (ІРЦ)?

ІРЦ - це установа, яка створюється з метою забезпечення права дітей з ссобливими освітніми потребами віком від 2 до 18 років на здобуття дошкільної та загальної середньої освіти.

У відповідності з положенням про ІРЦ, центри повинні створювати приміщення, пристосовані для дітей з особливими освідніми потребами відповідно до вимог законодавства, в тому числі від державних санітарних норм і правил, і від державних будівельних норм.

В інклюзивних-ресурсному центрі повинні обов'язково бути наступні кабінети: кімнати для надання індивідуальної психолого-педагогічної допомоги, проведення групових психолого-педагогічних занять, логопеда, занять з лікувальної фізкультури, фахівців центру, проведення спільних засідань фахівців центру, кабінет директора центру, технічні приміщення тощо.

Робота компанії Vema Kids

Компанія Vema Kids спрямовує всі свої зусилля на те, щоб інклюзивна освіта в ДНЗ та школах розвивалась швидше. Першочергове завдання компанії це обладнання інклюзивних класів, а також розробка і реалізація великої кількості сертифікованого обладнання для інклюзивної освіти. Фахівці компанії допомагають створювати індивідуально Ваш проект, супроводжуючи під час всього процесу розробки.

Раніше компанія створила більше п'ятиста проектів для загальноосвітніх установ, шкіл з інклюзивною формою навчання, дошкільних установ, центрів реабілітації і т.д. Так, наприклад:

- компанія повністю укомплектувала і облаштувала кімнати для індивідуальної роботи логопеда, психолога і олигофренопедагога, кабінет тифлопедагога і сурдопедагога, так само зал ЛФК для ІРЦ в Дніпропетровській області на базі Солонянської середньої школи № 1;

- укомплектувала з колегами і партнерами сенсорні кімнати, та зал ЛФК для київського центру реабілітації дітей з інвалідністю;

- ретельно проектувала, креслила і виробляла більшу частину обладнання для кімнати ерготерапії в Буковинському областному центрі соціальної реабілітації дітей-інвалідів "Особлива дитина";

- реалізувала розвантажувальний простір для дітей з особливими потребами в ЗОШ № 3 міста Буча, де попрацювала над створенням трьох кімнат для розвитку дитини: темна сенсорна кімната - для роботи психолога і розслаблення, сучасний спортивний зал, а також творча зона в коридорі - місце для гри , розвитку і відпочинку дітей під час перерви.

Дуже часто в дитячо-батьківських спільнотах з’являються запитання, що робити з некерованими і абсолютно неслухняними дітьми. На них не діє взагалі нічого. Багато батьків стикаються з підлітковою некерованістю, з неможливістю вплинути на дитину 13-17 років. Вона нічого не слухає. Ну і нарешті, є абсолютно некеровані (з боку соціуму) дорослі. Їх, як правило, відносять до злочинців, і це теж цікава проблема.

Усі три проблеми, з точки зору психофізіології, пов’язані. Усе це різні ступені одного й того самого. Просто важкі діти не завжди стають важкими підлітками, і ще рідше перетворюються на правопорушників. Більшість щасливо минають такий період у дитинстві або в пубертаті, а в дорослому віці стають розумними людьми і добрими громадянами. Однак не всі. Іноді трапляються люди, які в дитинстві або навіть у підлітковому віці були цілком слухняними, а потім перетворилися на некерованих. Це буває рідко, але все ж буває.

Що це таке?

У першу чергу — це надто високий поріг фрустрації. Батькам важких дітей краще зрозуміти цю тему, щоб не боротися з неслухняністю різними дикими і шкідливими (тобто такими, що загострюють проблему) способами на кшталт ременя. Тим паче нерозумно карати підлітків (позбавляючи прогулянок і відбираючи гаджети).

Для звичайної дитини у важкий період це всього лише образливо і створює розлад з батьками та бажання більше від них приховувати та раніше втекти з дому.

А для справді важкої дитини це ще більше підвищує поріг фрустрації, загартовує, заводить і робить батьків мішенню для боротьби.

Тема порога фрустрації для нефахівців — важка. Спробую пояснити максимально спрощено. Діти народжуються різними, кожен зі своєю своєрідною нервовою організацією. Ще більш різними діти стають, коли до нервової організації додається унікальний досвід розвитку.

Колись прекрасний вчений Лев Гумільов досліджував проблему пасіонарності (а пасіонарність у багатьох випадках — це саме ось така повна некерованість і неслухняність) і дійшов висновку, що пасіонарність, можливо, залежить від особливих спалахів на Сонці. Серед соціальних Гумільов виділив такий фактор, як схрещення етносів — не стільки різних генів, скільки кардинально різних культур.

Сучасні дослідження схиляються до тієї ж точки зору. У появі такої нервової організації беруть участь і мутації, і генні особливості, і особливе соціальне середовище, в якому є розлом між моральними смислами.

Саму по собі пасіонарність Гумільов вважав дуже важливим і потрібним для людства явищем, проте зазначав, що неправильно спрямована і використана, вона може перетворитися на біду. Виражений пасіонарій не зупиняється ні перед якими перешкодами, будь-яка перешкода лише сильніше стимулює його на активність і на прагнення до мети. Навіть якщо мета — блага, така людина може виявитися небезпечною (тим паче що благо – відносне). А якщо мета — не загальне благо? Страшно уявити, на що здатний такий монстр, одержимий ідеєю переробити світ за своїм планом. Та й нащо уявляти? Можна почитати історію.

Також Гумільов виділяв як окремі типи субпасіонаріїв (людей, енергія яких спрямована на саморуйнування, самознищення) і гармонійних (людей, які живуть нормально, спокійно і добре вписуються в соціальні рамки). Усе це досить умовно. Може бути гармонійна людина з рисами пасіонарія або, навпаки, субпасіонарія, причому іноді в різні періоди життя.

З точки зору психофізіології, субпасіонаріїв можна віднести до людей з дуже низьким порогом фрустрації, гармонійних людей — до тих, у кого поріг фрустрації нормальний, а от пасіонарії — це люди з дуже високим, іноді ненормально високим порогом фрустрації.

Поняття фрустрації багато хто тлумачить неправильно, навіть деякі психологи.

Фрустрація — це не агресія, яка виникає при зіткненні потреби людини з перешкодою. Ні. Агресія — це лише одна з форм реакції на фрустрацію, причому Курт Левін вважав фрустрацію, супроводжувану агресією, неповною. Тому що агресія — це додаткова енергія, яка виділяється у спробі все-таки подолати перешкоду. Ви натрапили на перешкоду і розлютившись спробували її зламати. У вас неповна фрустрація, оскільки ви все ще намагаєтеся продовжувати рух до мети, нехай і таким деструктивним шляхом.

Справжня фрустрація — це коли людина припиняє рух, зіткнувшись з перешкодою, здається, не може направити ту саму енергію ні на що конструктивне. Вона просто її притамовує, гасить або направляє агресію всередину себе.

Звичайна людина, сильна потреба якої зіткнулася з перешкодою, спочатку намагається цю перешкоду подолати, потім шукає обхідні шляхи і, збагнувши, що перешкода нездоланна, частину потреби фруструє (гасить), а частину намагається кудись перенаправити (не фруструє). Це — соціально адекватна істота. В ідеалі мала частина має гаситися, а велика — перенаправлятися. Це добре адаптована і стресостійка особистість.

Яскраво виражений пасіонарій — це людина, потреба якої взагалі не знає перешкод. Вона ніколи не відмовиться від своєї мети. Вона або помре, або проб’є перешкоду головою (і так, більшість якраз помирають, звісно). У крайньому випадку вона придумає спосіб обійти цю стіну, але не манівцями, і не стане довго вичікувати, адже кипить пристрастю. Пасіонарність — це сильна пристрасність (пассіо = пристрасть).

Ви розумієте, що таке поріг фрустрації? Це такий умовний поріг, який залежить від якостей психіки і особистості, досягши якого людина вважає, що перешкода надто велика і витрачати свою енергію далі безглуздо.

Нормальна людина бачить об’єктивні «не можна», «неможливо», «надто дорого буде коштувати» і відступає. Пасіонарій починає рватися вперед з подвійною силою. Так, справжнього пасіонарія перешкоди тільки заводять. Якщо поріг фрустрації людини дуже і дуже високий, немає такої перешкоди, яку б вона сприйняла для себе як непрохідну.

З точки зору психофізіології — це патологія, оскільки такі люди досить погано адаптовані для життя в середовищі і, тим паче, соціумі, вони часто гинуть. Однак, якщо не брати крайнощі, тобто не розглядати вкрай високий поріг фрустрації, а розглядати просто підвищений, то ми бачимо дуже цілеспрямовану людину, можливо героя, а можливо й злочинця, але особистість досить сильну (поки її не зламали фізично або не вбили).

Надто низький поріг фрустрації — така ж патологія. Така людина від будь-яких труднощів пасує. Вона готова будь-яке зовнішнє правило прийняти як закон і не намагатиметься його обійти, а зустрівши на шляху опір, одразу поступиться. Норма — завжди посередині, але своєрідність людей полягає в тому, що деякі нормальні люди мають знижений поріг фрустрації, деякі підвищений, і всім їм потрібно (і можна) вчитися щасливо жити.

І ось тепер уявіть собі маленьку дитину. Вашу важку і зовсім некеровану.

Вона фізіологічно зроблена інакше, ніж її однолітки, з якими ви її порівнюєте. Який сенс її лупцювати? Якщо це від безпорадності і злості — добре (попийте краще заспокійливе), але якщо це свідомий метод виховання, то ви — дурні, а не батьки.

Більшість некерованих дітей, минувши кризу 3-річного віку (після 4 років приблизно), стають цілком керованими. Але (!) якщо батьки ще не зіпсували з ними стосунки, поки лупцювали їх і мучили під час трирічної кризи. За цей час можна стати ворогом дитини, особливо якщо у вас справжній пасіонарій.

Чим відрізняється некерована дитина від слухняної і тихої?

Слухняна дитина більш чутлива, емоційно чуйна, вразлива, тривожна, тому її поріг фрустрації набагато нижчий. Мама просто подивилася сумно, похитала головою, і бажання дитини лізти ось на ту високу полицю зникло.

Зовнішнє «не можна» стало достатньою перешкодою, адже її поріг фрустрації дуже низький, достатньо практично будь-якої перепони, щоб дитина відступила.

Ви бачите, що надто слухняна дитина — це теж не дуже добре, правильно? Будь-яке зовнішнє «ні» одразу стає її внутрішнім законом, вона піддається навіюванню, вона повністю керована. Усе добре в міру.

А що таке дуже неслухняна дитина? О, вона вас взагалі не чує. Для неї ваше репетування — просто шум, як звук моря. Її збудження від бажання (нервове, фізіологічне, психіка у неї так влаштована) настільки сильне, що ви можете хоч вбитися, але вона лізтиме туди, куди задумала. Якщо поріг фрустрації дуже високий, ви можете бити її смертним боєм, вона буде плакати, але все одно лізти. Ніякі страждання її не зупинять, бо страх — ніщо в порівнянні з її потребою. Ще раз повторюю, швидше за все (9 з 10), вона переросте цей період, стане адекватною, але поки вона така. Просто прийміть цей факт, для початку.

Ви даремно вважаєте, що слухняна дитина більш розумна і хороша — її потреба просто не має такої енергетичної сили. Вона не така пристрасна.

Її потреба слабкіше, вона легко знімається забороною. А ваша жахлива дитина має бажання сильні й могутні. Вона — тайфун. Ось така вам дісталася.

Що роблять батьки, коли б’ють і карають таких дітей? Вони можуть перетворювати їх з можливих героїв на можливих злочинців. Так, не будемо боятися гучних слів, це приблизно так і буває. Не завжди, на щастя, але нерідко.

Чим відрізняється герой від злочинця? Перший хоче робити щось на благо суспільства, другий — антисоціальний і хоче грабувати інших. Другого можна вважати психопатом, і з пасіонаріїв, яких били в дитинстві, часто виходять психопати. Самі уявіть, їх потреба має неймовірну енергетичну міць, впоратися з нею вони не можуть, немає психічних резервів. А з боку суспільства (яке уособлюють батьки і вчителі) весь час надходять побої і покарання. Що залишається дітям? По-перше, вчитися брехати і прикидатися (для самозахисту), по-друге, зненавидіти суспільство як головного ворога і шукати засоби боротьби і помсти. Розуміти це треба не заради виправдання злочинців, а заради зменшення їх кількості.

Відсоток справжніх пасіонаріїв дуже малий. Великі герої і справжні лиходії — рідкість.

Більшість некерованих дітей пізніше нормалізують поріг фрустрації, стануть абсолютно нормальними і законослухняними громадянами.

Але не потрібно в періоди їхніх бунтів псувати з ними стосунки і налаштовувати їх проти себе та соціуму, ускладнюючи собі життя, а їм — соціальну адаптацію.

А що можна робити, я зараз розповім.

Я зараз не можу сказати, що робити з дітьми зі справжнім розладом поведінки (які і в 8-10 років усе руйнують, поводяться агресивно і не рахуються з мінімальними правилами) і як виправляти підлітків-психопатів — це надто складна проблема (хоча цікава і багато досліджень та експериментів нині ведуться). Але я можу сказати, що можна робити з маленькими дітьми з підвищеним порогом фрустрації, ось саме тими, які не хочуть слухатися, дуже вперті, наполягають на своєму, брешуть (бо їх карають) і порушують усі заборони.

Їхню енергію фруструвати дуже складно або неможливо, їм часом простіше переламати всі кістки, ніж заборонити чогось хотіти і кудись лізти. Але їхню енергію можна ПЕРЕНАПРАВИТИ, запропонувавши одну або кілька інших цілей. І це ЄДИНИЙ спосіб. Розумієте? Заборонити, зупинити, залякати, довести — практично неможливо.

Перенаправити увагу можна. Це єдиний варіант. І краще зайняти їх увагу до того, як вони самі виберуть собі деструктивну мету, інакше відволікти буде складно.

Заздалегідь треба забивати їхню увагу. Якщо залишиться пустка, вони заповнять її самі і так, що вам це не сподобається.

Батьки повинні дуже добре зрозуміти, що головний ворог таких дітей — НУДЬГА.

Від нудьги такі діти готові не те що заборони батьківські порушувати, а у вікно вистрибнути, і це не жарт. Зрозумійте, психіка у людей різна. А несформована дитяча психіка — особливо химерна. Тривожні діти набагато краще нудьгу переносять, а ось такі діти зовсім не можуть, нудьга вбиває їх і виносить їм мозок. Вони відчувають справжню муку, найсильнішу пекельну муку, коли ви змушуєте їх просто сидіти або займатися чимось нудним, корисним, але нецікавим. Їм потрібні емоції, вони емоційні ненажери від народження. Вони підростуть і навчаться саморегуляції, а поки їм дуже складно жити в вашому нудному дорослому світі.

Ось тут досвід батька, який виявився таким уважним і розумним, що одразу зрозумів, що проблема його важкого сина (від якого відмовлялися всі няні, садочки і навіть мати погодилася відмовитися) — нудьга. Він стає дуже агресивним від нудьги (і там швидше за все генетична особливість, тому що його батько — такий самий), а в цікавій грі — дуже адекватний, кмітливий, чуйний, нормальна дитина.

Не ставте ніколи таких дітей у кут, не карайте нудьгою і сидінням на стільчику, не поводьтеся як дурні монстри. Вони і так не зносять нудьги, а ви ще більше мучите їх.

Якщо ж ви б’єте таких дітей, ви не тільки створюєте у них образ ворогів-дорослих, а й піднімаєте, загартовує їм больовий поріг, і скоро вони починають любити битися, любити навіть фізичні покарання, любити кров і побої (наносити і отримувати, так). Це складно уявити, але це так. Для пасіонаріїв це дуже характерно: в емоційному напруженні вони не відчувають і не бояться болю. А якщо больовий поріг з дитинства натренований, тим більше вони потім обожнюють бійки.

Нудьга настільки нестерпна для таких дітей, що будь-які біль і небезпека стають для них благом. А ви додатково ще й привчаєте їх до болю, робите біль для них звичним або навіть приємним. Навіщо?

Краще нехай їхній больовий поріг залишається нижчим, тоді перед болем зберігатиметься пієтет, бар’єр, і вони менше будуть ризикувати здоров’ям у своєму житті. Біль несе захисну функцію, не треба її усувати, це дуже небезпечно.

Єдиний спосіб поводитися з такими дітьми — тримати їх постійно в стані якоїсь захопленості, якихось цікавих завдань. О так, це важко, але це єдиний спосіб. Щойно вони занудьгують, вони починають порушувати ваші заборони, робити все, що не можна, рватися до небезпек і пригод. Не думайте, що їхня мета — зводити вас з розуму, але для них краще це, ніж просто сидіти в нестерпних чотирьох стінах у нескінченно розтягнутому часі. Час для такої дитини розтягнутий так, що кожні п’ять хвилин перетворюються на п’ять тижнів. Уявіть собі, що вам потрібно п’ять тижнів сидіти і дивитися в стіну. Ви захочете розбити собі голову об цю стіну, чи не так? Ось саме цього хоче і ваша дитина.

Не порівнюйте свою дитину з іншою. Інша має іншу психіку, вона переносить нудьгу краще. Вона може протягом години зосереджено розглядати книжку або іграшку (надто низький поріг фрустрації — це теж погано, повторюю, до певного віку здорові діти повинні бути непосидючими). А ваша ось така, їй нестерпно в звичайних умовах, вона потребує постійного екшену, постійної гри, постійної зміни подій, постійного навантаження: психічного і фізичного.

Ваше завдання не лише нагодувати її і вкласти спати, а й забезпечити їй адекватний рівень навантаження, вражень і стимулів. Якщо їх буде замало, вона буде нудитися і скаженіти, вити і лізти на стінки. Вона буде виносити вам мозок. Або трощити все довкола.

Тримайтеся. Якщо ви з честю переживете цей кризовий період (зазвичай криза триває рік-два), ви отримаєте адекватних, але енергійних сина або доньку, і ви ще подякуєте йому або їй, що вони саме такі. Майже всі особливості психіки (здорової) мають свої недоліки і свої переваги.

Пряма агресія – така, яка спрямована на якийсь конкретніий) об'єкт, людину чи групу людей.

Непряма агресія – це та, що опосередковано спрямована на іншу людину або ні на кого не спрямована. Ще агресію по­діляють на фізичну і вербальну.

В опитувальнику Баса-Дарки виділяють ще такі види агресивних реакцій

Фізична агресія – використання фізичної сили проти іншої людини.

Роздратованість – готовність до прояву негативних і почуттів у разі найменшого збудження.

Негативізм – опозиційна манера в поведінці (від пасивного опору до активної боротьби), спрямована проти визначених правил і законів.

Образа, заздрість і ненависть до оточуючих за реальні й надумані дії (негативні емоції).

Почуття провини – виражає можливе переконання суб'єкта в тому, що він є поганою людиною, що чинить недобре, а також: докори сумління, що він відчуває.

Підозрілість – у діапазоні від недовіри й обережності у ставленні до людей до впевненості в тому, що інші люди планують і завдають шкоди.

Вербальна агресія – вираження негативних почуттів як через форму (крик, писк), так і через зміст словес­них відповідей (прокляття, погрози).

Можливі мєханізми формування агресивних реакцій.
Звичка реагувати агресивно формується в ранньому дитинстві. Негавні емоції у немовляти спричиняє постійне незадоволення його головних потреб, насамперед у їжі, любові та безпеці. Як реакція на негативні емоції та прагнення захиститись від небезпек виникає агресія. Дуже часто ма­ленькі діти підкріплюють агресивний спосіб реагування на негативну ситуацію, спостерігаючи поведінку дорослих в реальних життєвих (сімейних і несімейних) ситуаціях та видум­ках у вигляді кіносценаріїв.

У сучасному суспільстві агресивну поведінку категорично засуджують. Вона зазвичай вважається непродуктивною, негуманною, деструктивною і неефективною. Водночас суспільство позитивно оцінює здатність людини захистити себе й інших. Це вважають ознакою сили. Суперечність у тому, що такий за­хист може бути дуже жорстоким, агресивним.

Мотиваційні тенденції.
У людини є дві різні мотиваційні тенденції, пов'язані з агресивною поведінкою, : тенденція до агресії і до її гальмування. Тенденція до агресії – це схильність індивіда оцінювати багато ситуацій і дії людей як загрозливі йому і прагнення відреагувати на них власними агресивними діями. Тенденція до пригнічення агресії визначається як індивідуальна схильність оцінювати власні агресивні дії як небажані і неприємні, такі, що викликають жаль і розкаяння, докори сумління совісті. Ця тенденція на рівні поведінки веде до пригнічення, уникнення або засудження проявів агресивних дій. Джерела гальмування агресії можуть бути як зовнішніми, так і внутрішніми. Як приклад зовнішніх джерел можна назвати страх перед можливою відплатою або покаранням за агресивну поведінку, а як приклад внутрішнього джерела – переживання провини за невгамовну, агресивну поведінку щодо по відношенню до іншої живої істоти.Аналіз індивідуальних відмінностей в агресії показує, що люди з високим мотивом агресії спочатку випробовують гнів і тільки потім адекватно оцінюють ситуацію, що викликала гнів, тоді як менш агресивні особи, перш ніж розсердитися, зважують ситуацію ретельніше.

Боротьба з агресією.

Дієвою у боротьбі з aгrpeciєeю може виявитись спроба перервати ланцюг "агресія-агресія" i вивчити, що цьому сприяє, а також визначити альтернативні способи виходу з конфліктних ситуацій.

Виділимо деякі моменти:

Розуміння ситуації агресії. Поставити себе на місце іншої людини, намагатися зрозуміти проичини, мотиви її поведінки. Якщо в діях іншого бачити позитивні мотиви, arpeciя може i не виникнути. Якщо людина усвідомлює, що спостережувана агресія іншого спрямована не на нei, то ймовірність агресивної відповіді теж зменшується. Якщо людина розуміє, що іншого змушують чинити саме так незалежно від нього обставини, то агресивної реакції може i не бути.

Демонстрація стриманої поведінки. Коли людина бачить, що можна поводитись пo-iншому, це дає позитивні результати. Вона намагатиметься поводитись відповідним чином.

Почуття гумору. Дослідники помітили, що люди з гарним почуттям гумору рідко реагують агресивно, вони швидше виконують роль "миротворців", які здатні розрядити напружену ситуацію. Негативні емоції і смix – речі погано cyмісні. Якщо в свідомості домінує щось одне, то для іншого не залишається місця. 3 іншого боку, якщо в агресора почуття гумору немае взагалі, то на нього ніякі жарти не подіють, тільки дратуватимуть.

Тренінг спілкування на подолання агресивної поведшки. У багатьох людей в нашому суспільстві немає елементарних навичок спілкування. Сучасні люди індивідуалізм i незалежнність схильні розуміти як ізоляцію. Позбавляючи себе людського спілкування, ми позбуваємося не лише від негативних переживань, але й від усього позитивного, з чим може бути пов'язане спілкування. Спілкування з іншими дає змогу не лише отримати інформацію про інших i світ, але й краще зрозуміти себе.

Боротися з агресією дуже складно, якщо боротися . Передусім необхідно розуміти, що таке є агресивність особистості. Дуже часто провокують агресію негативні емоції. Зокрема, коли людина реагує агресивно на гнів, страх, роздратування, чи щось схоже з цим, то можна або звільнити людину від негативних емоцій, або реагувати на них по-іншому – шляхом емоційної саморегуляції.

Проблема емоційної саморегуляції є надзвичайно важливою у житті кожної людини. Саме від вміння особистості керувати своїм психічним станом, корегувати його залежить психічне здоров’я людини, її здатність гармонійно співіснувати з довкіллям і встановлювати гармонійні людські стосунки.

Даній проблемі присвячено цілу низку праць у сучасній психолого-педагогічній науці.

Зокрема, концепція саногенного мислення доктора психологічних наук, професора Ю. М. Орлова, присвячена проблемі емоційної саморегуляції, оздоровлення людської психіки, досягнення внутрішньої рівноваги, гармонії, спокою тощо.

Бажано навчитись володіти саногенним, а не патогенним мисленням в аналізі негативних ситуацій і намагатися проаналізувати, поглянути на провокуючу агресивність ситуацію, що провокує агресивність, з різних боків.

За словами вченого, існує два види мислення: саногенне та патогенне.

Саногенне мислення – це особливий вид мислення, що спрямоване на психічне оздоровлення людини. Воно допомагає уникнути стресу, навчає нейтралізувати негативні емоції ( не стримувати, не подавляти, не переживати їх у собі); а розуміти, прощати і приймати іншу людину. Для саногенного мислення є притаманною рефлексія, тобто самоаналіз, осмислення себе і ситуації. Характерним для цього виду мислення є відокремлення свого «Я» від образу, ситуації, від злиття з нею, здатність розширювати свою свідомість за межі тієї ситуації, що породила негативні емоції, вміння розмислити, проаналізувати їх. При саногенному мисленні використовуються такі розумові операції як аналіз, синтез, вміння оперувати абстрактними поняттями, а також здатність поставити себе на місце іншої людини, медитація.

Отже, саногенне (оздоровлювальне) мислення має такі характерні особливості.

По-перше, це наявність у мислительній діяльності процесу відокремлення суб'єктом самого себе від власних переживань і спостереження за ними. Таке відокремлення "я" від почуттів сприяє ослабленню переживань, звільняє образи від їхньої "емоційної негативної енергії".

По-друге, у разі саногенного мислення самоспостереження відбувається на тлі глибокого внутрішнього спокою. Тоді самоспостереження відтворює все так, немовби "програє" негатив­ні стресові ситуації на тлі релаксації.

По-третє, саногенне мислення ґрунтується на знаннях структури, "будови" тих психічних станів, які контролює процес самоспостереження.

По-четверте, саногенне мислення передбачає оволодіння навичками занурення у стан спокою.

По-п'яте, саногенне мислення неможливе без достатнього рівня зосередженості й концентрації уваги.

Патогенне мислення автор пов’язує з негативними переживаннями, емоційними напруженнями, «програванням» у думках ситуацій невдач, стресів, енергетичним підкріпленням власних негативним емоцій, почуттів, думок. За словами дослідника, таке мислення породжує хворобу, невроз, патологію характеру.

Патогенне мислення помножує страждання людини, спричиняє хвороби та невроз. Оскільки таке мислення є образним уявленням ситуацій, в яких відбувалися певні події в житті людини, воно дає змогу відтворювати їх у голові. Таке негативне підкріплення власних думок збіль­шує "негативний заряд", захований в спогадах про неприємне.

Агресія, як набута звичка реагувати на негативні емоції, засвоюється легше, ніж багато інших. Її часто вважають найлегшим (щодо розумового навантаження) шляхом у ситуації конфлікту, фрустрації тощо.

Отже, якщо для патогенного мислення є характерним автоматизм, фіксація свідомості людини на певному об’єкті, чи явищі, злиття з ситуацією, образами, негативними емоціями, неможливість відокремитися від них, то для саногенного мислення, навпаки – самоаналіз, рефлексія, тобто осмислення себе, ситуації, що породжує негативні емоції.

На думку дослідника, більшість людей є схильними до патогенного мислення. Як вважає вчений, саногенне мислення робить людину психічно здоровою, патогенне – хворою.

За словами Ю. М. Орлова, для того, щоб оволодіти саногенним мисленням, необхідно:

навчитися відокремлювати своє «Я» від образу ситуації;

знати структуру даної негативної емоції;

володіти уміннями самоаналізу, саморефлексії;

бути здатним розширювати свою свідомість.

Так, для прикладу проаналізуємо такі негативні емоції як, образа, провина за схемою, що пропонує психолог.

Структура образи, за Ю. М. Орловим, включає такі компоненти:

Очікування певної моделі поведінки з боку іншої людини.

Реальна поведінка іншої людини, яка відхиляється від нашого очікування.

Реакція на поведінку іншої людини як прояв образи через агресію, злість, ненависть, відчай, почуття неповноцінності, втрату сенсу життя тощо.

Вчений рекомендує таку схему роздумів над образою:

Я образився (лась).

Аналіз моїх очікувань: як повинна поводити себе людина, щоб я не образився (лась)?

Порівняння моїх очікувань та реальної поведінки іншої людини, і як результат неузгодженості – образа.

Отже, розумові операції щодо аналізу емоції образи включають:

очікування людини;

реальну поведінку іншої людини відносно неї;

порівняння, реакція.

Конфліктологи стверджують, що за останні чотири роки градус агресії серед українських школярів зріс у кілька разів. На це впливає багато чинників, у тому числі загальна ситуація в країні. Школярі навіть підсвідомо можуть прагнути влаштовувати бійки і сутички між собою та втягувати в конфлікти вчителів. Як діяти викладачу в таких ситуаціях, пояснює Олеся Геращенко, виконавчий директор центру Conflicta.net та голова НГО «Український центр злагоди».

Застосуйте метод «розстановки сил»
Вчителю варто займатися попередженням конфліктів. Він повинен добре знати, чи є в класі діти, з якими однолітки не хочуть спілкуватися, ігнорують. Чи є в колективі прояви булінгу щодо когось з дітей.

Перед початком уроків попросіть кожну дитину на аркуші паперу написати прізвища чотирьох дітей, з якими вона хоче сидіти поруч за партою. А також прізвище того, кого вона вважає своїм найкращим другом. Коли вчитель проаналізує результати, то легко помітить, кого з дітей «забули», не згадали зовсім.

Цей метод має назву «розстановка сил». Завдяки йому можна дослідити комунікацію в колективі й дізнатися, хто в класі жертва, хто агресор, хто є неформальним лідером, а від кого відвернулися однолітки.

Попросіть допомоги в школярів
У багатьох українських школах за підтримки Міністерства освіти зараз створюються так звані служби примирення, або групи медіації. Адміністрації шкіл навіть виділяють окремі приміщення для «кімнат примирення», де діти допомагають іншим дітям вирішувати конфлікти. Розробляють сценарії вирішення суперечок.

Зазвичай такі групи формують серед дев’ятикласників, щоб до закінчення школи старшокласники змогли передати навички у вирішенні конфліктів молодшим учням, тобто виступали для них у ролі коучів.

Цей спосіб виявився досить ефективним. Часом діти більше довіряють іншим учням, ніж вчителям.

Спробуйте метод переформулювання
Якщо в учня стався раптовий спалах агресії (наприклад, від кидає в однокласників чи вчителя різні предмети, штовхається, кричить), треба якнайшвидше ізолювати дитину від публіки. Бо саме публікою виступає клас у цей момент.

cover_aggressive
Як діяти батькам, якщо дітям заважає вчитися агресивний однокласник
admin-ajax
Що робити з некерованими дітьми
Вчитель має спокійним упевненим рухом взяти дитину, що агресує, за руку і провести до іншої кімнати, де можна залишитися сам на сам. Річ у тім, що часто діти демонструють таку поведінку «на куражі», коли отримують задоволення від того, що інші спостерігають за їхнім «виступом».

Спробуйте відволікти школяра спокійними простими запитаннями. Підбирайте їх залежно від віку дитини. Наприклад: «Тобі не холодно? Ти весь тремтиш», «Що тобі потрібно для того, щоб заспокоїтися? Хочеш води?», «Бачиш, що то за пташка за вікном полетіла?» Лише після того, як дитина заспокоїться, слід попросити: «Розкажи мені про причини, через які ти так поводишся».

У такі моменти дієвим може стати метод переформулювання. Тобто ви повертаєте учню інформацію, яку він сказав у негативному ключі, так, щоб вона стала нейтральною.

Наприклад, школяр каже: «Вони всі мене задовбали!» А вчитель відповідає: «Ти справді відчуваєш таке сильне невдоволення від їхньої надокучливості?» Тобто слід прибрати конфліктогенний компонент з речення, однак залишити його суть. Тоді дитина перейде до конструктиву, напруга спаде, — так влаштований людський мозок.

Також треба уникати оціночних суджень, натомість ставити більше відкритих запитань. Доречними будуть такі: «Що відбулося перед тим, як ти вирішив так вчинити? Про що ти думав, коли з’явилося бажання заподіяти шкоду іншим?»

Це дасть змогу дитині розкрити ситуацію так, як вона сама її проектує власною поведінкою. Адже агресія — це спосіб прокричати про ту чи іншу проблему. Завершити розмову варто так: «Як те, що відбулося, відбилося на тобі? Як думаєш, що буде далі?»

Заручіться підтримкою колег
Українські вчителі звикли самотужки вирішувати проблеми і не звертаються по допомогу до колег навіть коли йдеться не про одного учня, що зриває уроки, а про цілий клас, що робить різні капості.

Однак коли вчитель бачить, що справа стосується його авторитету, потрібно сказати про проблему керівництву школи, звернутися до шкільного психолога або навіть винести питання на педагогічну раду.

Колеги допоможуть проаналізувати ситуацію, адже агресивний учень чи клас можуть ставитися так до всіх вчителів. Також колеги можуть допомогти вам подивитися на себе зі сторони — зрозуміти, що може провокувати агресивну поведінку дітей. Поради інших вчителів допоможуть виявити заводія, лідера думок у класі. Варто попросити психолога провести з ним бесіду.

З’ясуйте позицію агресора
У кожної дитини є позиція, тобто те, що вона демонструє своєю поведінкою. А також інтерес із цього питання, який діти часто намагаються замаскувати.

cover3
Навіщо вчителям застосовувати медитацію на уроках?
cover_teen2
Як вижити поруч з підлітком: 10 порад психолога батькам
admin-ajax (2)
Як проходять батьківські збори в різних країнах
Наприклад, жбурляння папірців у вчителя чи однокласника — це висловлення позиції. А який інтерес ховається за нею — може пояснити лише сам агресор. Тому варто запитати: «Що ти хочеш сказати, коли так робиш? Про що твоя дія? Що ти демонструєш? Навіщо ти тут — отримувати знання чи проводити час?»

Застосовуйте метод відкритих запитань, щоб школярі почали озвучувати свої потреби. Тоді вчитель має висловити у відповідь свої, щоб побачити, де вони пересікаються. Однак завершувати необхідно категорично: «Треба, щоб це припинилося просто зараз».

Потреби дітей — комфорт і безпека. Якщо викладач надто вимогливий і влаштовує контрольні без попередження, то може сказати школярам таке: «Бачу, ви незадоволені несподіваними контрольними. Це впливає на ваше відчуття безпеки. Якщо це некомфортно для вас, я буду попереджати за кілька днів, щоб ви мали змогу підготуватися, а страх отримати погану оцінку не викликав негативної реакції».

Недоречно стояти на позиції «я вчитель, тому я правий». Треба донести конструктив: «Я приходжу до школи виконати свою роботу — передати знання та вміння. І зможу це зробити тільки в атмосфері взаємоповаги».

Наприкінці бесіди обов’язково запитайте в класу: «Ми з вами про це поговорили чи ми з вами про це домовились?»

Застосовуйте принцип ненасильницького спілкування
Не слід застосовувати агресію у відповідь на агресію. Висловлювання «Ти що собі думаєш? Як посмів?» вирішити конфлікт не допоможуть. Варто застосувати принцип ненасильницького спілкування.

Приміром, ідеться про глузування якогось учня чи цілого класу з вчителя. Спокійно висловіть дітям свої почуття з цього приводу. Скажіть: «Коли ви смієтеся в мене за спиною, я засмучений. Я не можу виконувати свою роботу в ці моменти так, як мені хотілося б. Мені боляче від того, що ви проявляєте неповагу. Є пропозиції, як ми можемо вирішити цю проблему?»

Завершіть розмову відкритим прямим проханням: «Давайте закінчимо все це негайно». Це спосіб донести до людини інформацію так, щоб у неї з’явився внутрішній мотив вчинити, як хочете ви.

Станьте посередником між батьками
Саме вчитель має виступити в ролі «буфера» між батьками агресора та батьками дітей, яких він ображає. Зберіть батьків разом для бесіди. Однак розмова має бути стриманою. Вчитель повинен слідкувати, щоб не звучало образливих висловлювань.

cover_generation_z
Як вчителям порозумітися з «цифровим» поколінням дітей
cover_new_generation
Яким буде наступне покоління дітей
Батьки дитини-агресора і так у складному становищі, надмірний тиск може змусити їх захищатися, а не знаходити консенсус. Спершу треба їх уважно вислухати: можливо, у родини виникли серйозні проблеми і їй потрібна допомога. У жодному випадку вчитель не повинен допускати, щоб одні батьки сварили інших. Викладач має володіти компетенцією дипломата-посередника.

Запитуйте в обох сторін: «Що відбулося? Що це для вас означає? Як ви бачите цю ситуацію в майбутньому?» Батьки мають зрозуміти, що їх об’єднує спільна мета — безпека їхніх дітей. Тому разом треба думати, як вирішити проблему.

Якщо ситуація з агресором зайшла надто далеко, є сенс поговорити з батьками цієї дитини про можливість переведення до іншого навчального закладу.

Агресивна поведінка і впертість не тільки вид негативного і ворожого розладу соціальних взаємозв'язків, але і відстоювання свого права на захист від втручання або образи з боку інших. Вперта і агресивна дитина зазвичай схильна вступати в суперечки з дорослими, часто зневажаючи їх гідністю, лаючи їх, схильними з легкістю давати волю гніву чи агресії. Що робити, якщо у вас агресивна дитина, розповість наш психолог, інформує UkrMedia.

Що робити, якщо дитина агресивна?

Дуже важливо, щоб психотерапевт приділяв більше уваги роботі з батьками, так як їх поведінка робить прямий вплив на дітей. Всі учасники терапевтичного процесу повинні розуміти мету лікування і свою власну думку направляти на досягнення кращих результатів.

Фахівці одностайні в тому, що асоціальні розлади, у тому числі і якщо дитина агресивна, частіше виникає у сім'ях, де поведінка батьків не знає кордонів. Опозиційна поведінка поширена також серед гіперактивних дітей. У цих випадках успішне лікування гіперактивності, як правило, знімає і інші поведінкові проблеми.

Щодо дітей, чия опозиційна поведінка не пов'язана з гіперактивністю, основою лікування є терапевтична робота з дитиною та її сім'єю. Батьки повинні навчитися вести себе правильно і розуміти, що слід відмовитися від негативних висновків щодо дітей, які протестують проти грубого поводження батьків.

Більшість агресивних дітей, по всій ймовірності, переконані, що їх поведінка прийнятна і ефективна. Маленькі діти постійно відчувають своє оточення дією, так як не можуть чітко висловити свої наміри в словах. Якщо це їм дозволено, вони висловлюють своє роздратування, розкидаючи іграшки або кидаючи їх у товаришів по грі, які відповідають їм тим же. Діти м'які і нерішучі по натурі, глибоко сприймають повчання дорослих і при повторенні такої ситуації припиняють підтримувати агресивну поведінку інших дітей.

Особливо шкідлива непослідовна реакція на агресію дитини, яка іноді карається, а іноді ігнорується. Діти не можуть зрозуміти сенс настільки суперечливої поведінки дорослих. Розчарування, яке виникає в таких випадках, може в подальшому призвести до агресивної поведінки.

Як вести себе в момент нападу агресії дитини

Щоб впоратися з агресією дитини, необхідно налагоджувати і зберігати контакт з нею. Зоровий контакт - важливі ліки, завдяки яким ви даєте своїй дитині любов. При зоровому контакті ви прихильно дивитеся на дитину, а дитина дивиться на вас.

Візуальний контакт з нею легкий і звичайний, як наприклад, коли ви дивитеся на немовля, яке у відповідь вам посміхається. Правда, він може бути дуже складним.

Коли ваша дитина злиться на вас і шумно висловлює власну лють, а у вас проблеми і ви відчуваєте що ще крапля - і ваше терпіння лопне, то й думати не хочете про те, щоб з любов'ю дивитися її в очі. Але зробити це потрібно за себе і дитину. Так як це надзвичайно важко, під час обурених спалахів дитини вам потрібно буде розмовляти з собою. Тобто заспокоювати себе.

Це, безсумнівно, допоможе не втратити самоконтроль, навіть в стані злоби. Коли ви в розгніваному стані, важко переконати себе в цьому. Однак, це єдиний метод навчити її керувати власною люттю. Ця розмова з собою вам, безсумнівно, допоможе налагодити дружній візуальний контакт з нею у цей важкий, принциповий момент.

Незважаючи на дії агресивної дитини, контакт дійсно працює. Якщо ваша дитина безжально дивиться на вас, то ви, можливо, захочете відвести погляд. Але уникаючи контакту поглядом, ви лише збільшите її лють.

Звичайно, ні в якому разі не виливайте свою злість на неї. Дітки сприймають це сильніше ніж душевну або фізичну біль.

Фізичний контакт

Коли агресивна дитина не хоче входити в візуальний контакт, то є ще фізичний. Вивчення показують, що деякі дітки мають досить багато таких контактів, які здатні поповнювати їх емоційність. Коли всім відмінно і славно, то він сприймається дітками та батьками як заслуга. У тяжкі дні фізичний контакт стає порятунком.

Коли дитина розгнівана, вона так поглинена своїми думками, що втрачає орієнтацію і не розуміє, що відбувається навколо. У такі періоди ласкаві, легкі, швидкі дотики допомагають. Правда, якщо агресивна дитина ще розгнівана на вас, то краще обійтися без фізичного контакту, поки вона не спочине.

Будь-якій дитині необхідно приділяти час. Причому приділяти дуже багато часу, щоб вона знала, що вона найважливіша людина для вас у всьому світі. Щоб впоратися з гнівом дитини, потрібно для початку знати, який він сам. А потім вже застосовувати характерні способи.

Агресивна дитина: що робити? Поради психолога

«Моїй доньці чотири з половиною роки. В останні кілька тижнів я стала помічати її агресивну поведінку (у дитячому саду вкусила і ущипнула дівчинку, та й сама часто приходить в синцях). Вдома ми поговорили про це, а через пару днів все повторилося знову.

Коли починаєш їй пояснювати, що це недобре, закриває вуха руками, і каже: "Досить, я все зрозуміла», - але потім все починається знову. Дитина агресивна, вперта, часто робить вигляд, що не чує, коли я її покликом прошу щось зробити.

Ще в ранньому дитинстві виявляла незалежність і самостійність, зараз же одягає тільки те, що обере сама. Гіперактивна, ні хвилини на місці і ні хвилини тиші, хоча це і не погано. Але дуже турбує її агресія і впертість, як з цим впоратися, саме впоратися, а не боротися. Ми спробували, але нічого не допомагає, стає ще гірше... Лала Григоріадіс».

Що робити, якщо у вас агресивна дитина, відповідає психолог:

Уміння постояти за себе, взагалі-то, корисно дітлахам, в тому числі і дівчаткам; однак ви описуєте дещо іншу поведінку - в першу чергу досить неадекватну. Наприклад, ви говорите, що дівчинка приходить з садочка в синцях - і не робить з цього ніяких висновків, продовжуючи чинити так само.

Значить, є якийсь стимул, який провокує і навіть змушує її так себе вести. Не забувайте, що діти є своєрідним барометром погоди у домі, тобто є дзеркалом, що відображає взаємини в сім'ї, в першу чергу між дорослими.

У вашому випадку дівчинка неконтактна навіть по відношенню до батьків - коли їй намагаються щось сказати, затискає вуха і т. д. Агресивна дитина при цьому не може спокійно посидіти, тому що... Зверніть увагу на свою поведінку... Поцікавтеся, може бути щось провокує вашу доньку на таку поведінку в дитячому саду...

Подача заяви до обраної школи (за 1 рік до початку навчання дитини) + висновок ПМПК.
Це необхідно для того, щоб адміністрація школи спільно з відповідним органом управління освітою мали час створити відповідні умови для перебування та навчання дитини з особливими потребами (архітектурна доступність, безбар’єрність та зонування простору, введення додаткових посад, створення інклюзивних класів).
Якщо батьки не згодні з висновком ПМПК місцевого рівня вони можуть звернутись до центральної ПМПК, рішення якої є остаточним.
Висновок ПМПК є підставою для створення інклюзивних або спеціальних класів, надання додаткових корекційних послуг дитині в інклюзивному класі та додаткового фінансування школи, в якій навчається дитина з особливими потребами.
Якщо у школи немає умов для зарахування та навчання дитини, директор школи разом з батьками, звертаються до відповідного управління освіти з метою створення умов для зарахування та навчання дитини з особливими потребами, або має рекомендувати батькам іншу найближчу до них школу де є відповідні умови.
Якщо дитині потрібен індивідуальний асистент дитини то таку функцію може виконувати один із батьків або особа, визначена батьками (особа, яка їх замінює) згідно їхній письмовій заяві.
Складання індивідуальної програми розвитку.
Формування індивідуального навчального плану програми

Що таке інклюзивне навчання?
ПОШИРЕНОЮ Є ДУМКА, ЩО ІНКЛЮЗИВНЕ НАВЧАННЯ– ЦЕ ЛИШЕ НАВЧАННЯ ДІТЕЙ ІЗ ПЕВНИМИ ДІАГНОЗАМИ, ЗАХВОРЮВАННЯМИ, В ТОМУ ЧИСЛІ ІЗ ІНВАЛІДНІСТЮ, У КЛАСАХ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ. ПРОТЕ ЦЯ ДУМКА Є ХИБНОЮ.
ЗАКОН УКРАЇНИ “ПРО ОСВІТУ”ВИЗНАЧИВ ПОНЯТТЯ ОСОБИ З ОСОБЛИВИМИ ОСВІТНІМИ ПОТРЕБАМИ. ЦЕ“ОСОБА, ЯКА ПОТРЕБУЄ ДОДАТКОВОЇ ПОСТІЙНОЇ ЧИ ТИМЧАСОВОЇ ПІДТРИМКИ В ОСВІТНЬОМУ ПРОЦЕСІ З МЕТОЮ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЇЇ ПРАВА НА ОСВІТУ”.
ТОБТО ДО КАТЕГОРІЇ ТАКИХ ОСІБ МОЖУТЬ ПІДПАДАТИ НЕ ТІЛЬКИ УЧНІ З ІНВАЛІДНІСТЮ, А Й ВНУТРІШНЬО ПЕРЕМІЩЕНІ ОСОБИ, ДІТИ-БІЖЕНЦІ ТА ДІТИ, ЯКІ ПОТРЕБУЮТЬ ДОДАТКОВОГО ТА ТИМЧАСОВОГО ЗАХИСТУ, ОСОБИ, ЯКІ ЗДОБУВАЮТЬ СПЕЦІАЛІЗОВАНУ ОСВІТУ ТА/АБО МОЖУТЬ ПРИСКОРЕНО ОПАНУВАТИ ЗМІСТ НАВЧАЛЬНИХ ПРЕДМЕТІВ, УЧНІ З ОСОБЛИВИМИ МОВНИМИ ОСВІТНІМИ ПОТРЕБАМИ (НАПРИКЛАД, ТІ, ЯКІ ЗДОБУВАЮТЬ ЗАГАЛЬНУ СЕРЕДНЮ ОСВІТУ МОВАМИ, ЩО НЕ НАЛЕЖАТЬ ДО СЛОВ’ЯНСЬКОЇ ГРУПИ МОВ) ТОЩО.
Зараз МОН розробляє чіткий перелік осіб з особливими освітніми потребами.
КОЖНА ШКОЛА ЗА СВОЄЮ ФІЛОСОФІЄЮ ПОВИННА БУТИ ІНКЛЮЗИВНОЮ. ЦЕ ОЗНАЧАЄ ГОТОВНІСТЬ У БУДЬ-ЯКИЙ ЧАС ПРИЙНЯТИ КОЖНУ ДИТИНУ, ПРАГНУЧИ СТВОРИТИ МАКСИМАЛЬНО СПРИЯТЛИВЕ СЕРЕДОВИЩЕ ДЛЯ РОЗВИТКУ ЇЇ ПОТЕНЦІАЛУ.
КОЛИ МИ ГОВОРИМО ПРО СТВОРЕННЯ ІНКЛЮЗИВНОГО ОСВІТНЬОГО СЕРЕДОВИЩА, МИ НЕ МАЄМО НА УВАЗІ СУТО ВІДКРИТТЯ ІНКЛЮЗИВНИХ КЛАСІВ АБО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ АРХІТЕКТУРНОЇ ДОСТУПНОСТІ.
ЦЕ І ПІДВИЩЕННЯ КОМПЕТЕНТНОСТІ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ ТА РУЙНУВАННЯ СУСПІЛЬНИХ СТЕРЕОТИПІВ ЩОДО ОСВІТИ ТАКИХ ДІТЕЙ. АДЖЕ ХВОРОБА НЕ ДОРІВНЮЄ ІНВАЛІДНОСТІ, ІНВАЛІДНІСТЬ – НАЯВНОСТІ ОСОБЛИВИХ ОСВІТНІХ ПОТРЕБ (НАПРИКЛАД, ОСОБИ ІЗ СЕРЦЕВО-СУДИННИМИ ЗАХВОРЮВАННЯМ НЕ МАЮТЬ ЦИХ ПОТРЕБ), ОСОБЛИВІ ОСВІТНІ ПОТРЕБИ НЕ ОЗНАЧАЮТЬ ЗАХВОРЮВАННЯ АБО ІНВАЛІДНІСТЬ (НАПРИКЛАД, ЛЮДИ З ДИСЛЕКСІЄЮ).
ІНКЛЮЗИВНЕ НАВЧАННЯ ПОЛЯГАЄ В ТОМУ, ЩО В ЗВИЧАЙНОМУ КЛАСІ ВЧАТЬСЯ ЗВИЧАЙНІ ДІТИ, ПРОСТО ДЕЯКІ З НИХ ВЧАТЬСЯ ТРОШЕЧКИ ПО-ІНШОМУ– НАПРИКЛАД, ВИКОРИСТОВУЮЧИ ШРИФТ БРАЙЛЯ. АЛЕ В ТАКОМУ КЛАСІ НІ В ЯКОМУ РАЗІ НЕ МАЄ БУТИ ВІДОКРЕМЛЕННЯ ОДНИХ ДІТЕЙ ВІД ІНШИХ (НАВІТЬ НА РІВНІ РИТОРИКИ). З УРАХУВАННЯМ РЕКОМЕНДАЦІЙ СПЕЦІАЛІСТІВ ТА НАСТІЛЬКИ, НАСКІЛЬКИ ЦЕ МОЖЛИВО, У ТАКОМУ КЛАСІ НАЛАГОДЖУЄТЬСЯ СПІЛЬНЕ НАВЧАННЯ.
Скільки дітей може бути в інклюзивному класі?
ЗГІДНО ЗЗАКОНОМ “ПРО ЗАГАЛЬНУ СЕРЕДНЮ ОСВІТУ”, ЗАГАЛОМ У КЛАСІ МОЖЕ БУТИ НЕ БІЛЬШЕ 30 УЧНІВ.
ПРИ ЦЬОМУ, ЗГІДНО З “ПОРЯДКОМ ОРГАНІЗАЦІЇ ІНКЛЮЗИВНОГО НАВЧАННЯ У ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ” (ПОСТАНОВА КАБМІНУ ВІД 15 СЕРПНЯ 2011 Р. № 872), УЧНІВ“ІЗ ЧИСЛА ДІТЕЙ З ПОРУШЕННЯМИ ОПОРНО-РУХОВОГО АПАРАТУ, ЗАТРИМКОЮ ПСИХІЧНОГО РОЗВИТКУ, ЗНИЖЕНИМ ЗОРОМ ЧИ СЛУХОМ, ЛЕГКИМИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИМИ ПОРУШЕННЯМИ ТОЩО”МОЖЕ БУТИНЕ БІЛЬШЕ ТРЬОХТА УЧНІВ “ІЗ ЧИСЛА ДІТЕЙ СЛІПИХ, ГЛУХИХ, З ТЯЖКИМИ ПОРУШЕННЯМИ МОВЛЕННЯ, У ТОМУ ЧИСЛІ З ДИСЛЕКСІЄЮ, РОЗЛАДАМИ СПЕКТРА АУТИЗМУ, ІНШИМИ СКЛАДНИМИ ПОРУШЕННЯМИ РОЗВИТКУ (ПОРУШЕННЯМИ СЛУХУ, ЗОРУ, ОПОРНО-РУХОВОГО АПАРАТУ В ПОЄДНАННІ З ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИМИ ПОРУШЕННЯМИ ЧИ ЗАТРИМКОЮ ПСИХІЧНОГО РОЗВИТКУ) АБО ТИХ, ЩО ПЕРЕСУВАЮТЬСЯ НА ВІЗКАХ”–НЕ БІЛЬШЕ ДВОХ.
ТОБТО МАКСИМАЛЬНА КІЛЬКІСТЬ ТАКИХ ДІТЕЙ У КЛАСАХ– ТРИ, А В ОКРЕМИХ ВИПАДКАХ– ДВА.
Скільки вчителів працює в інклюзивному класі?
В ІНКЛЮЗИВНОМУ КЛАСІ ПРАЦЮЮТЬ ОДИН УЧИТЕЛЬ ТА ОДИН АСИСТЕНТ УЧИТЕЛЯ.
Які обов’язки має асистент вчителя?
ВІН Є АСИСТЕНТОМ САМЕ ВЧИТЕЛЯ, А НЕ ДИТИНИ. ЦЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ВІН НЕ ПРИВ’ЯЗАНИЙ ДО ОДНІЄЇ ЧИ КІЛЬКОХ ДІТЕЙ, А ПРАЦЮЄ ЗІ ВСІМ КЛАСОМ.
ТАК, ЧАСОМ ДИТИНІ З ОСОБЛИВИМИ ОСВІТНІМИ ПОТРЕБАМИ НЕОБХІДНО ПРИДІЛИТИ БІЛЬШЕ ЧАСУ, ЩОБ, НАПРИКЛАД, ПОЯСНИТИ ЗАВДАННЯ, АЛЕ АСИСТЕНТ УЧИТЕЛЯ ТАК САМО МОЖЕ ПОЯСНИТИ ЩОСЬ Й ІНШИМ УЧНЯМ.
ОКРІМ ТОГО, СВОЄЮ РОБОТОЮ АСИСТЕНТ МОЖЕ ЗВІЛЬНИТИ БІЛЬШЕ ЧАСУ ВЧИТЕЛЮ ДЛЯ ПОЯСНЕНЬ. НАПРИКЛАД, ПОКИ АСИСТЕНТ ЩОСЬ РОЗДРУКОВУЄ ЧИ РОЗДАЄ НАВЧАЛЬНІ МАТЕРІАЛИ, ВЧИТЕЛЬ ЩЕ РАЗ РОЗ’ЯСНЮЄ ТЕМУ АБО ЩЕ ЯКОСЬ ЗАЛУЧАЄ ДИТИНУ З ОСОБЛИВИМИ ОСВІТНІМИ ПОТРЕБАМИ ДО СПІЛЬНОЇ РОБОТИ В КЛАСІ. АДЖЕ СПІЛЬНА РОБОТА– ГОЛОВНА МЕТА ІНКЛЮЗИВНОГО НАВЧАННЯ.
Що потрібно, щоб у школі відкрили інклюзивний клас?
ДЛЯ ВІДКРИТТЯ ІНКЛЮЗИВНОГО КЛАСУ БАТЬКАМ ПОТРІБНО ЗВЕРНУТИСЬ ІЗ ВІДПОВІДНОЮ ЗАЯВОЮ ДО ДИРЕКТОРА ШКОЛИ. КЕРІВНИК ШКОЛИ ПОГОДИТЬ ВІДКРИТТЯ ТАКОГО КЛАСУ З МІСЦЕВИМ РАЙОННИМ УПРАВЛІННЯМ ОСВІТИ ТА ВИДАСТЬ НАКАЗ.
ПРОТЕ, ЯКЩО ЦЕ ШКОЛА, ЯКА ЩЕ НЕ МАЄ ДОСВІДУ ІНКЛЮЗИВНОГО НАВЧАННЯ, МИ РАДИМО ПРИЙТИ В ШКОЛУ ЗАЗДАЛЕГІДЬ– ЩЕ ДО ОГОЛОШЕННЯ НАБОРУ В ПЕРШИЙ КЛАС. ЦЕ ПОТРІБНО ДЛЯ ТОГО, ЩОБ АДМІНІСТРАЦІЯ ТА ВЧИТЕЛІ ЗНАЛИ, ЩО НАСТУПНОГО НАВЧАЛЬНОГО РОКУ ЇЙ ПОТРІБНО БУДЕ ПРИЙНЯТИ УЧНЯ З ОСОБЛИВИМИ ОСВІТНІМИ ПОТРЕБАМИ ТА ВСТИГЛИ ПІДГОТОВУВАТИСЬ, АБИ ЗРОБИТИ НАВЧАННЯ ВАШОЇ ДИТИНИ В ШКОЛІ КОМФОРТНІШИМ.
НАСАМПЕРЕД, ЯКЩО ДИТИНА ЦЬОГО ПОТРЕБУЄ, ШКОЛІ ПОТРІБНО ПОТУРБУВАТИСЬ ПРО ДОДАТКОВІ НАВЧАЛЬНІ МАТЕРІАЛИ (НАПРИКЛАД, КНИЖКИ ШРИФТОМ БРАЙЛЯ), ЯКІ ТРЕБА ЗАМОВЛЯТИ ЗАЗДАЛЕГІДЬ. ОКРІМ ТОГО, ЯКЩО ШКОЛІ ПОТРІБНО ПОКРАЩИТИ АРХІТЕКТУРНУ ДОСТУПНІСТЬ (НАПРИКЛАД, ЗРОБИТИ ПАНДУСИ), ДИРЕКТОР ШКОЛИ ВСТИГНЕ ВІДПРАВИТИ БЮДЖЕТНІ ЗАПИТИ, ЗНАЙТИ ГРАНТОВІ КОШТИ ЧИ ТО СПОНСОРІВ АБО БЛАГОДІЙНИКІВ.
Якщо батьки не хочуть, щоб дитина навчалася в школі?
НА СЬОГОДНІ В СТРУКТУРІ ЗАГАЛЬНОЇ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ Є КІЛЬКА ВАРІАНТІВ, ЯК ДІТИ З ОСОБЛИВИМИ ОСВІТНІМИ ПОТРЕБАМИ МОЖУТЬ ЗДОБУВАТИ ЗАГАЛЬНУ СЕРЕДНЮ ОСВІТУ. ЦЕ ЗАГАЛЬНООСВІТНІ ШКОЛИ З ІНКЛЮЗИВНИМИ ТА СПЕЦІАЛЬНИМИ КЛАСАМИ, СПЕЦІАЛЬНІ ШКОЛИ, НАВЧАЛЬНО-РЕАБІЛІТАЦІЙНІ ЦЕНТРИ.
ОКРІМ ТОГО, Є ІНДИВІДУАЛЬНА ФОРМА НАВЧАННЯ. ВОНА ЗАСТОСОВУЄТЬСЯ ДЛЯ УЧНІВ, ДЛЯ ЯКИХ НЕМОЖЛИВО ЗАБЕЗПЕЧИТИ НАВЧАННЯ В ГРУПІ, ДЛЯ УЧНІВ, ЯКІ ЗА СТАНОМ ЗДОРОВ’Я НЕ МОЖУТЬ ВІДВІДУВАТИ ОСВІТНІЙ ЗАКЛАД, ТИХ, ХТО ЧЕРЕЗ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ РОЗМІЩЕННЯ НЕ МОЖЕ ПРИХОДИТИ В ШКОЛУ (НЕПІДКОНТРОЛЬНА ТЕРИТОРІЯ, ЗОНИ НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЇ), А ТАКОЖ ДЛЯ ІНОЗЕМЦІВ, ЯКІ ЖИВУТЬ У МІСЦЯХ ТИМЧАСОВОГО ПЕРЕБУВАННЯ ІНОЗЕМЦІВ ТА ОСІБ БЕЗ ГРОМАДЯНСТВА (ЗГІДНО ЗНАКАЗОМ МОН №8 ВІД 12.01.2016 РОКУ).
ДЛЯ ДІТЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ АБО ТИХ, ХТО НЕ МОЖЕ ВІДВІДУВАТИ ШКОЛУ ЧЕРЕЗ ФІЗИЧНИЙ СТАН (ЧИ ПОТРЕБУЮТЬ ДОВГО ЛІКУВАННЯ В МЕДЗАКЛАДАХ) ПЕРЕВЕДЕННЯ НА ІНДИВІДУАЛЬНУ ФОРМУ ВІДБУВАЄТЬСЯ ЗА РІШЕННЯМ ЛІКАРСЬКО-КОНСУЛЬТАЦІЙНОЇ КОМІСІЇ. ОТЖЕ, ТАКА ФОРМА НАВЧАННЯ Є РАДШЕ ВИНЯТКОМ, АДЖЕ ВОНА ЗАСТОСОВУЄТЬСЯ СУТО ЗА РІШЕННЯМ ВІДПОВІДНИХ СПЕЦІАЛІСТІВ.
ТАКОЖ ЗАКОН “ПРО ОСВІТУ” ЗАЛИШИВ ЕКСТЕРНАТ ТА ВВІВ СІМЕЙНУ ФОРМУ ЗДОБУТТЯ ОСВІТИ. ВОНИ ТЕЖ МОЖУТЬ БУТИ ЗАСТОСОВАНІ У ВИПАДКУ НАВЧАННЯ ДІТЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ОСВІТНІМИ ПОТРЕБАМИ. ПРОТЕ МИ НАГОЛОШУЄМО, ЩОВИБІР ФОРМИ НАВЧАННЯ МАЄ БУТИ ВИВАЖЕНИМ ТА ВРАХОВУВАТИ НАСАМПЕРЕД ІНТЕРЕСИ ДИТИНИ.
ДЛЯ ЦЬОГО БАТЬКАМ ПОТРІБНО ДОСЛУХАТИСЬ ДО РЕКОМЕНДАЦІЙ ЛІКАРІВ, ОСВІТЯН ТА СОЦІАЛЬНИХ ПРАЦІВНИКІВ. ЯКЩО СПЕЦІАЛІСТИ НА ЗАПЕРЕЧУЮТЬ МОЖЛИВІСТЬ НАВЧАННЯ В ШКОЛІ (А ТИМ ПАЧЕ– ЯКЩО РАДЯТЬ), КРАЩЕ НАДАТИ ДИТИНІ ТАКУ МОЖЛИВІСТЬ. АДЖЕ ЇЙ ПОТРІБНО ВЧИТИСЬ ЖИТИ В СУСПІЛЬСТВ

Інклюзія— процес включення всіхгромадянвсоціумі. І насамперед тих, що мають труднощі у фізичному чи розумовому розвитку. Він передбачає розробку і застосування тих методів, які зможуть дозволити кожній людині рівноправно брати участь суспільному житті.
Інклюзія — це процес реального включення осіб зособливими потребами в активнесуспільне життя.
Інклюзивне навчання– це комплексний процес забезпечення рівного доступу до якісної освіти дітям з особливими освітніми потребами шляхом організації їх навчання у загальноосвітніх навчальних, з урахуванням індивідуальних особливостей таких дітей»
Інклюзивне навчання означає, що всі учні можуть навчатися в школах за місцем проживання, в загальноосвітніх класах, в яких в разі необхідності їм буде надаватися підтримка, щоб всі учні без виключення навчалися і проводили час разом.
Інклюзивна освіта дозволяє:
— Розвивати індивідуальні сильні сторони і таланти дитини.
— Приймати всіх дітей без виключення в загальноосвітню шкільну систему і суспільство.
— Працювати над досягненням індивідуальної мети беручи участь в житті громади та їхнього класу.
— Залучати батьків в процес навчання і життя школи.
— Розвивати культуру поваги і належності до школи. Мати можливість навчатися і поважати різні здібності інших.
— Створювати дружні стосунки з іншими дітьми
— Позитивно впливати на школу, громаду та поважати різноманіття та включення на більш широкому рівні.
Переваги інклюзивної освіти:
для дітей з особливими освітніми потребами:
— Завдяки цілеспрямованому спілкуванню з однолітками поліпшується когнітивний, моторний, мовний, соціальний та емоційний розвиток дітей.
— Ровесники відіграють роль моделей для дітей з особливими освітніми потребами.
— Оволодіння новими вміннями та навичками відбувається функціонально.
— Навчання проводиться з орієнтацією на сильні якості, здібності та інтереси дітей.
— У дітей є можливості для налагодження дружніх стосунків зі здоровими ровесниками й участі у громадському житті.
для інших дітей:
— Діти вчаться природно сприймати і толерантно ставитися до людських відмінностей.
— Діти вчаться налагоджувати й підтримувати дружні стосунки з людьми, які відрізняються від них.
— Діти вчаться співробітництву.
— Діти вчаться поводитися нестандартно, бути винахідливими, а також співчувати іншим.
для педагогів та фахівців:
— Вчителі інклюзивних класів краще розуміють індивідуальні особливості учнів.
— Вчителі оволодівають різноманітними педагогічними методиками, що дає їм змогу ефективно сприяти розвиткові дітей з урахуванням їхньої індивідуальності.
— Спеціалісти (медики, педагоги спеціального профілю, інші фахівці) починають сприймати дітей більш цілісно, а також вчаться дивитися на життєві ситуації очима дітей.
Як оформити дитину з особливими освітніми потребами на інклюзивне навчання.
Якщо Ваша дитина має ООП ( особливі освітні потреби), для неї буде організовано інклюзивне навчання. До основного пакета документів додається довідка висновку з ІРЦ
Кожна дитина з особливими освітніми потребами має право навчатися у школі за місцем проживання на інклюзивному навчанні. Для цього потрібне лише бажання батьків.
Щоб оформити дитину на інклюзивне навчання у загальноосвітню школу, необхідно:
1.Оформити картку розвитку дитини.
Для цього потрібно звернутися у медичний заклад за місцем проживання, де лікарі пропишуть діагноз дитини. Якщо дитина раніше вже десь навчалася (дитячий садок, школа, інтернат), до картки додається характеристика. Також за необхідності висновок психолога чи логопеда.
2. Отримати висновок психолого-медико-педагогічної консультації.
З карткою розвитку батьки разом з дитиною звертаються ІРЦ №8 за адресою вул. Якуба Коласа, 6-А, кабінет 112-113) Після засідання комісії батьки отримують витяг з протоколу комісії з рекомендацією інклюзивного навчання
3. Звернутися у школу за місцем проживання
Разом з оригіналом витягу батьки подають заяву на ім’я директора школи за місцем проживання з проханням організувати для дитини інклюзивне навчання.
Далі навчальний заклад подає заявку до місцевого органу управління освітою, який закуповує необхідне обладнання, навчальні матеріали, призначає асистента та укладає угоди з фахівцями, які проводитимуть корекційні заняття з дитиною.

В Україні майже 17 тисяч шкіл, з них більш ніж півтори тисячі залучено до інклюзивного навчання.

Такі дані Міносвіти України. Це означає, що майже 9% навчальних закладів забезпечують повноцінні умови освіти для понад 4000 дітей з інвалідністю. Для порівняння: в Словаччині інклюзивні класи працюють у 42% шкіл, в Угорщині – в 57%. А ось у Литві та Норвегії цей показник сягає 90%. Досвід європейських країн запроваджують і в Україні. Завдяки ініціативі місцевих громад розробляють також власні моделі інклюзивної освіти. Яскравий приклад – проект, реалізований ГО «Українська Спілка Інвалідів» у Львові, де запровадили інклюзію для незрячих дітей.

До кожної дитини – індивідуальний підхід

Другокласниця Діана Патерега ходить до звичайної львівської школи №34 імені Маркіяна Шашкевича й навчається за такою ж шкільною програмою, як і решта дітей. Незряча дівчинка самостійно пересувається коридорами, відвідує всі уроки й уважно слухає вчителя. Незрячі – єдина категорія дітей з інвалідністю, які потребують для навчання спеціальних технічних засобів: машинку, що друкує шрифтом Брайля, дейзі-плеєри та комп’ютер із програмою екранного доступу. Вони дають змогу швидко надрукувати відповідь на письмове завдання, оперативно знайти потрібну сторінку в аудіо книзі або ж працювати в Інтернеті завдяки системі синтезу мовлення. Для незрячих дітей – це аналог звичайного зошита, ручки та підручника. «Наша Діанка вчиться за програмою загальноосвітнього навчального закладу, яку ми просто адаптуємо та модифікуємо відповідно до потреб дитини. Найголовніше – це співпраця вчителя, асистента вчителя та батьків. У нас є дуже тісна співпраця й тому ми маємо гарні результати», – каже Оксана Балик, класний керівник Діани, педагог із 20-річним стажем. За її словами, дівчинка дуже старанна і має успіхи з таких предметів як українська мова та література. Допомагає вчителеві асистент, в обов’язки якої зокрема входить переклад домашніх робіт Діани зі шрифту Брайля, щоб педагог могла їх перевірити. «У нашій школі – три інклюзивні класи і ми в тім числі. Є чотири дитини, які навчаються за системою інклюзивної освіти. Я працюю тільки з Діаною в цьому класі. Насамперед, що я мала вивчити – це шрифт Брайля. Без нього нікуди: дитина читає, пише. Я маю знати, що вона пише, що читає і сама виготовляю матеріали, друкую, адаптую для цього», – каже Олена Лукаш, асистент вчителя інклюзивного класу.

Як це працює в Україні

Завдяки змінам до Закону про освіту щодо доступу осіб з інвалідністю до освітніх послуг в Україні нарешті з’явилося поняття «особи з особливими освітніми потребами». Такі діти мають право навчатися у звичайних школах за місцем проживання. В разі потреби, загальноосвітні класи облаштують усім необхідним, а «особливим» школярам надаватимуть підтримку в навчальному процесі й створюватимуть рівні умови незалежно від стану здоров’я, інтелекту, віку та національності. Відтепер дитину мають взяти до будь-якої школи на підставі заяви батьків, висновку психолого-медико-педагогічної консультації та підтримки місцевого органу управління освітою. Мама Діани довго обирала школу для доньки. З-поміж головних критеріїв були матеріально-технічна база та ставлення однокласників. У школі дівчинка вже знайшла друзів, серед яких Гліб Кривошеєнко: «Мені подобається Діана: вона гарна, вміє добре читати по своїх літерах – пальчиками водить з заплющеними очима. Мені вона подобається». Школярі в інклюзивних класах вчаться розуміти проблеми однокласників, допомагати та поважати одне одного. Водночас, завдяки інклюзії, діти з інвалідністю отримують більше можливостей для розвитку і соціалізації. «Я цікавилася, як дітки в інших школах навчаються. Звичайно, я брала за основу закордон, бо не знала, що в нас таке є. Дуже тішуся, що це просувають і воно набирає обертів. Не треба здаватися – батьки не повинні опускати рук. Я дуже радію, що якось опанувала себе й не розгубилася», – каже Ірина Войтович, мама Діани. Якщо торік у школі №34 за інклюзивною формою навчалася лише Діана Патерега, то цього року на уроки ходить уже чотири дитини з інвалідністю. Розповідає Роман Гринчук, директор середньої загальноосвітньої школи №34 імені Маркіяна Шашкевича: «У Європі давно інклюзивна освіта існує, а в Україні лише почала розвиватися. Нам потрібно запроваджувати європейські цінності, де одна дитина може бути адаптована в середовище. Ми працюємо в тому напрямку, щоб розвивати цю дитину. Щоб вона почувалася комфортно, як у сім’ї».

Не всі діти, батьки та навіть вчителі ставляться до інклюзивної освіти прихильно. Причиною є недостатня поінформованість. «Якщо їх консультувати, вони зрозуміють: жодної загрози такі діти для однокласників не становлять, навпаки – навчають толерантності та людяності. Пліч-о-пліч із вчителем працює асистент, тож навчальний процес не постраждає», – каже Ірина Делеган, мама одного з однокласників Діани. І додає: «Це – нормально. Ми бачили, як тут навчаються дітки. Є такі, що мають проблеми з опорно-руховим апаратом, бачили незрячу дівчинку. Ми до цього цілком нормально ставимося. Коли я навчалася, була дівчинка, яка їздила в інвалідному візочку, і вона отримала золоту медаль».

Хто лідер?

Львів завжди посідав провідні позиції в розвитку інклюзивної освіти в Україні. Ще з початку 90-х років тут створили перші інклюзивні класи в загальноосвітніх школах. Проте жоден учень так і не закінчив навчання за цією формою. На перше вересня 2017-го заняття у львівських школах відвідує близько 70 дітей з інвалідністю. В 2015-му ця цифра була втричі менша. Зазвичай це учні з порушеннями слуху, зору, опорно-рухового апарату, розумового розвитку, аутизмом, синдромом Дауна. В Україні немає жодних протипоказань для зарахування на інклюзивну форму навчання осіб з такими проблемами. Нині у Львові працює унікальна модель інклюзивної освіти саме для незрячих дітей, за якою в різних школах здобувають освіту 22 учні. Ця модель не лише забезпечує їх доступом до підручників та облаштовує робочі місця, а й передбачає навчання педагогів і асистентів вчителя. Їх готує команда з «Ресурсного центру» при Львівській політехніці, яку очолює Оксана Потимко: «Торік ми 53 рази були у відрядженні – від двох-трьох днів до тижня. Ми проїхали всю Україну і в кожній області працювали в університетах, школах, навчали вчителів. Потім зрозуміли: це дуже дорого, тож минулого року відкрили у Львові перші курси інклюзивної освіти незрячих дітей. Приїхали вчителі з 8 областей – це 22 педагоги, які й навчалися протягом тижня». Нині є дефіцит асистентів вчителів. Лише у Львові близько 60% таких посад залишаються вакантними. Через невисокі зарплати молодь просто не хоче працювати в цій царині. Хоча така робота є досить цікавою для молодих педагогів: «Асистент повинен допомагати вчителю, має познайомити незрячу дитину з класом, школою, навчити її з класу зайти до вбиральні, їдальні, вийти зі школи. Але він точно не повинен бавити незрячу дитину під час уроку, не має все дублювати їй на вушко. Дитина мусить сама вчитися слухати вчителя, а педагог має проводити урок таким чином, щоб у навчальний процес були залучені всі учні – і зрячі, й незрячі. От для цього існує методика адаптації матеріалів, у якій асистент допомагає вчителеві», – підкреслює Оксана Потимко.

Завдяки активній роботі та розвитку нових напрямів у інклюзивній освіті українська модель інклюзії незрячих дітей щороку вдосконалюється, доводячи власну ефективність та життєздатність. Основний її результат – успішне навчання багатьох незрячих дітей, які здобувають освіту в звичайних школах. За останні півстоліття Європа змінила себе: замість суспільства, де перемагають найсильніші, там будують суспільство, де перемагають усі. Україна нині проходить той самий шлях: якщо за радянських часів незрячих людей намагалися ізолювати, сьогодні такі люди можуть знайти роботу й стати частиною соціуму. Адже сенс «інклюзивності» – в побудові суспільства, яке не кидає напризволяще тих, кому найскладніше.

Нова українська школа стає ближчою для дітей з особливими освітніми потребами. Відтепер діти з інвалідністю зможуть навчатися у звичайній школі і в результаті будуть краще інтегровані у суспільство.
Як школи стануть інклюзивними?
Будівля школи має бути пристосована для дітей з особливими освітніми потребами: там з’являться пандуси, додаткові вказівники та спеціальне обладнання. З державного бюджету вже два роки виділяють кошти на засоби корекції та дидактичні матеріали. Вчителі пройдуть додаткову підготовку. І що найважливіше, відтепер така дитина абсолютно законно може відвідувати навчання зі своїм асистентом, передає ЦПС.

Інклюзивне навчання передбачає, що учні з особливими освітніми потребами будуть навчатися в звичайній школі, що є ближчою до дому. Це є альтернативою старій інтернатній системі, коли вони утримуються та навчаються окремо від інших дітей, або домашньому та індивідуальному навчанню. В новій системі йдеться про створення в спільному просторі особливого підходу, який передбачає індивідуальний план розвитку та спеціально облаштоване місце і належні умови для такої дитини.

Що заважає впровадженню інклюзивної освіти у школах?

Питання інклюзії варто розглядати не тільки в аспекті створення доступного освітнього середовища, а і рівних можливостей для всіх категорій дітей в Україні. Головне завдання, щоб жоден учень не відчував себе іншим. Інклюзивне навчання має покращити навчальне середовище, забезпечити потреби всіх учнів з повагою до їхніх здібностей та можливостей. На разі, законодавчо схвалено вживання терміну «діти з особливими освітніми потребами». Його використовують щодо дітей до 18 років, які потребують додаткової навчальної, медичної і соціальної підтримки з метою покращення здоров’я, розвитку, навчання, загальної якості життя та соціалізації, тобто включення в громади своїх однолітків та інших дітей. До цієї категорії належать і діти з постійною, або тимчасовою інвалідністю. Поширення інклюзивної освіти значною мірою гальмується через банальну неготовність більшості шкіл прийняти учнів з особливими освітніми потребами. Насамперед, в таких закладах відсутня архітектурна доступність, мало сучасного корекційно-реабілітаційного обладнання, є невизначеність із зарплатою корекційних педагогів, недостатня кількість спеціальних автобусів, пристосованих для перевезення учнів з фізичними обмеженнями тощо.

У грудні 2015 року Україна ратифікувала основні міжнародні документи у сфері забезпечення прав дітей згідно зі світовими стандартами освіти, соціального захисту та охорони здоров’я. Передусім йдеться про статтю 24 Конвенції ООН про права людей з інвалідністю, в якій визначено обов’язок держави щодо реалізації інклюзивної моделі освіти, тобто створення такого предметно-просторового спеціального середовища, яке б дало змогу всім дітям бути однаково рівними учасниками навчального процесу в єдиному освітньому просторі відповідно до їхніх особливостей, потреб та можливостей.

5 липня 2017 року президент України дав зелене світло такому навчанню, підписавши закон «Про внесення змін до Закону України “Про освіту” щодо особливостей доступу осіб з особливими освітніми потребами до освітніх послуг».

Відтепер такі діти мають повне право здобувати освіту в усіх навчальних закладах, зокрема й безоплатно в державних та комунальних, незалежно від «встановлення інвалідності». Також для них передбачені дистанційна та індивідуальна форми навчання, психолого-педагогічна та корекційно-розвиткова допомоги. В свою чергу у школах може бути створений інклюзивний, або спеціальний клас.

На 2017 рік український уряд вперше виділив субвенцію на інклюзивну освіту у розмірі 209,4 мільйонів гривень, а в Держбюджеті на 2018-й закладено вже понад 508 мільйонів гривень такої субвенції.

Також Міністерство освіти і науки затвердило орієнтовний перелік обладнання для інклюзивно-ресурсних центрів, на закупівлю якого з держбюджету у поточному році виділено близько 100 мільйонів гривень на мультимедійне обладнання, планшети, інтерактивні сенсорні модулі, меблі, розвивальні та корекційні дидактичні матеріали тощо.

У 2015/2016 навчальному році в інклюзивних класах навчалися лише 2720 дітей з особливими освітніми потребами – а це лише 5,8% від загальної кількості. Більшість з 32,6 тисяч таких дітей навчалися у спеціальних школах-інтернатах. Вже у 2017/2018 навчальному році в інклюзивних класах навчалося 7179 учнів з особливими освітніми потребами, а це на 58% більше ніж роком раніше. Загалом же понад 50 тисяч дітей з особливими освітніми потребами ще перебувають поза якісною освітою та соціалізацією.

Як домогтися відкриття інклюзивного класу?

Уряд спростив процедуру відкриття інклюзивного класу у школі. Достатньо заявки батьків або інших законних представників дитини з інвалідністю, висновку психолого-медико-педагогічної консультації та підтримки місцевого органу управління освітою.

Важлива робота проводиться зі створення інклюзивно-ресурсних центрів, яких в Україні планово має бути близько 800. Ці центри потрібні, щоб визначити особливі освітні потреби дітей, надати їм психолого-педагогічну допомогу, вони допомагатимуть забезпечити право кожної дитини на освіту.

автор: Володимир Грушевський, аналітик Центру “Ейдос”

Діти з особливими освітніми потребами (з ООП) в Україні отримали шанс на повноцінне навчання і життя у соціумі. Але для їхніх батьків та вчителів шлях для його отримання — не безхмарний.

П’ятирічному Денису в школу лише через рік. Та його мама вже переймається:

— Дитина з інвалідністю може вчитися у будь-якому класі, розумієш? А раптом це буде дитина з розумовою відсталістю, яка зриватиме уроки? Тоді ніхто не зможе нормально вчитися! Або виявиться агресивною? Вже мовчу про дітей, які не бачать — таких легко можуть штовхнути на перерві, травмувати. Спеціальні школи для таких діток — це точно краще. Здається, з цією реформою перемудрили...

Однак інклюзивна освіта — не українська вигадка. І майже півстолітній досвід європейських країн, свідчить: саме так вирішується питання соціалізації і максимально повноцінного життя у суспільстві людей з інвалідністю.

Європейський досвід
У країнах Західної Європи зміни у системі спеціальної освіти почалися з 70-х років.

Півстоліття тому в Італії учасники громадського руху «Демократична психіатрія» вимагали усунути ізоляцію від суспільства більшості осіб з психічними відхиленнями та запровадити шкільну реформу, яка б дала можливість неповносправним дітям отримувати освіту за принципами інклюзивного та інтегрованого навчання. У результаті Італія повністю відмовилася від спецшкіл.

Інклюзивна освіта в Європі

У Швеції особливими дітками опікується Агентство спеціальної освіти, підпорядковане Міністерству освіти країни. Воно підтримує родини, підвищує кваліфікацію вчителів. У 80-х роках Швеції вдалося розформувати спецшколи для дітей з порушеннями зору. Вони вчаться за місцем проживання, а необхідну допомогу отримують у Національному медичному центрі та його філіях. Також вже 30 років інклюзивне навчання тут визнано основною формою здобуття освіти неповносправними. Для цього збільшили фінансування загальноосвітніх шкіл, де навчаються такі діти (принцип збільшеного фінансування за рахунок державної субвенції застосували і в Україні). А також затвердили новий освітній стандарт, який визначив обов’язковий обсяг знань для учнів різних класів. Це дало змогу викладачам працювати зі школярами з ООП за індивідуальними навчальними планами. Наразі у Швеції функціонує чотири типи спецшкіл для дітей з легкою та помірною розумовою відсталістю, з комплексними порушеннями тощо. Але згодом на їхній базі створять ресурсні центри.

В Австрії до інклюзивного навчання для дітей з особливостями психофізіологічного розвитку прийшли через експеримент. Протягом кількох років тут одночасно діяли чотири види класів: інтегровані, класи взаємодії, малокомплектні та звичайні. Перемогла перша модель, де на 20 учнів припадало четверо з ООП, а навчання проводили двоє вчителів за двома програмами.

Насправді, довгий період наявності закритих спецшкіл пройшли всі європейські країни. І багато з них — Німеччина, Нідерланди, Чехія та інші — не планують відмовлятися від них.

Українські реалії
Інклюзивне навчання в Україні почали запроваджувати ще 10 років тому, одразу після ратифікації Конвенції ООН «Про права інвалідів».

Верховна Рада ухвалила законодавчі зміни, якими, зокрема, зобов’язала створювати інклюзивні класи у звичайних школах. Батьки дітей з ООП тепер не шукають винятково спеціалізовані чи експериментальні заклади. Їм достатньо звернутися до директора звичайної школи із заявою про зарахування особливої дитини.

Ірина Калініченко, завідувач кафедри педагогічної майстерності та інклюзивної освіти Полтавського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників, розповідає:

— За кілька років на Полтавщині понад півтисячі дітей охоплені можливістю інклюзивного навчання. Фактично, за останній рік їхня кількість подвоїлася. І це не межа. У 31% звичайних шкіл є діти з ООП. І все-таки навколо поняття інклюзії вистачає пересторог і нерозумінь: як серед батьків нормотипових дітей, так і серед батьків дітей з ООП. А також, подекуди, вчителів.

Інклюзивна практика на Полтавщині
Полтавська вчителька початкових класів Світлана Сухаренко працює в СНВК «Перші кроки», де принципи інклюзивної освіти в якості «пілоту» запровадили ще 10 років тому. Розповідає:

— У мене був учень, який весь перший рік просидів під партою, а на святах закривав вушка і тікав — так йому було важко від скупчення людей. Звісно, над такими випадками ми працюємо комплексно. Вчитель класу, дефектолог, психолог, логопед, адміністрація школи розробляють план розвитку та адаптації дитини. Буває, що дитина спочатку відвідує школу за індивідуальним планом, наприклад, приходить лише на уроки, які найбільше подобаються, а інші предмети вивчає індивідуально. Але з часом «вливається» у загальний навчальний процес. Той мій учень пізніше і свята полюбив, і працювати на уроках почав. Зараз він — старшокласник однієї з ЗОШ міста. Гарно даються гуманітарні предмети, математика — важче, але ж це — цілком нормальна ситуація. Постійно бачу на прикладах, як інклюзивне навчання готує дитину з ООП до самостійного життя, взаємодії з людьми.

Європейські країни діляться з Україною своїм досвідом інклюзії: тренінги, посібники, ознайомчі поїздки. Саме тому шлях, на який їм знадобилися десятиліття, Україна проходить за кілька років. Адже застосовує у практиці лиш те, що працює. Зокрема, так і з’явилися інклюзивно-ресурсні центри (ІРЦ), з яких сьогодні починається шлях до інклюзивного навчання.

Два роки тому їх не існувало. Зараз на Полтавщини — вже 25 ІРЦ, планується більше. Як правило, вони входять у структуру місцевої освітньої системи як окремі комунальні підприємства. ІРЦ прийшли на зміну психолого-медико-педагогічним комісіям (ПМПК). Калініченко резюмує:

— ІРЦ — це не про лікування. Щоб отримати комплексну консультацію його фахівців — психолога, логопеда, дефектолога — не обов’язково мати направлення лікаря. Достатньо бажання батьків або поради вчителя. У нас батьки досі бояться звертатися до ІРЦ, бо придумали собі, що це ставить хрест на дитині. Не дивно: до ПМПК раніше зверталися, щоб отримати направлення в спецшколу. Але наразі підхід змінено. ІРЦ — це інша філософія, взагалі не про діагноз. У їх складі немає медиків. На тренінгах я питаю вчителів: вам важливо знати діагноз? «Тааак», — відповідають вони хором. «Навіщо?» — запитую. І тиша. Бо діагноз не потрібен. Потрібно знати, які особливі освітні потреби має дитина, як із нею працювати. Ось цю інформацію і дає ІРЦ. А діагноз — справа сугубо інтимна. В Європі за його розголошення взагалі передбачена кримінальна відповідальність.

Ірина Калініченко
Ірина Калініченко

ІРЦ обладнані таким чином, щоб і дітям, і батькам там було комфортно, розслаблено: іграшки, навчальні посібники, приязна атмосфера. Вже закупили інструментарій для проведення сучасної комплексної психологічної оцінки, каже педагог-дефектолог Олена Вовненко. Фахівці проходять навчання, щоб використовувати міжнародні методики РЕР-3, CASD, Conners, Leiter-3 та інші. У кожної з них — своя задача. Leiter-3, наприклад, вимірює невербальний інтелект, що актуально для дітей, які не вміють розмовляти. Інші допомагають оцінити готовність до школи, наявність гіперактивності, тривожності, депресивного стану тощо. Результати такої комплексної оцінки визнаватимуть в європейських країнах та США. Новий інструментарій отримало півтисячі ІРЦ в Україні.

Здебільшого до ІРЦ приводять дітей 5-10 років. Хоча фахівці тут можуть працювати з віковим діапазоном 2-18 років. Крім комплексної оцінки, проводять корекційну навчальну роботу, але лише у випадках, коли у школі, яку відвідує дитина, немає відповідних фахівців. Олена Вовненко говорить:

— Є проблема: близько 60% батьків не хочуть визнавати наявність якихось особливостей у дитини. Тоді важко говорити про комплексну оцінку і корекційну роботу.

Але без комплексного висновку з ІРЦ про інклюзивне навчання для дитини з ООП не йдеться. Тому що у директора школи не буде законних підстав оформити його. А отже, ніякого асистента вчителя, ніякого індивідуального підходу, ніякої модифікації навчальної програми, ніяких корекційних педагогів. А просто «запхати» таку дитину в звичайну школу — це ніяка не інклюзія. Це — постійні конфлікти, низький рівень засвоєння начальної програми класом. Ситуація, в якій немає переможців...

Командна робота
Коли дитина приходить на інклюзивне навчання, у школі для неї створюють команду психолого-педагогічного супроводу. На її перше засідання приходить фахівець із ІРЦ. До справи адаптації дитини у соціумі обов’язково залучені логопед, вчитель-дефектолог, психолог. Щоправда, якщо у спецшколах корекція є наскрізною, то у загальноосвітніх вона виокремлена з навчального процесу. Тому заняття відбуваються в позаурочний час, що збільшує навантаження на дитину. І це одне з питань, яке потребує вирішення.

В українських школах, за прикладом європейських, з’явилася посада асистента вчителя. Він допомагає учням з ООП засвоїти матеріал. Адже навчання в ЗОШ відбувається за загальною програмою. Однак, для дітей на інклюзії програма може бути адаптованою (наприклад, для слабкозорих дітей використовують більше аудіоматеріалів, книги зі шрифтом Брайля) та модифікованою (з елементами програми спецшколи). Підібрати необхідні матеріали, вправи, адаптувати інформацію — задача асистента. Також він, у разі необхідності, допомагає дитині відновити психологічну рівновагу. Наразі у школах для дітей, які страждають від сенсорного перенавантаження, облаштовують окремі ресурсні кімнати, але вони поки що є не скрізь. Калініченко говорить:

— Загалом, розумний вчитель постійно залучає свого асистента до ведення уроків, підготовки свят. У таких випадках ми бачимо професійний тандем і згуртований клас. Але коли вчитель сам не готовий працювати з дітьми з особливими навчальними потребами, він нібито відгороджується і від свого асистента. Он, мовляв, двоє «твоїх» дітей, сядьте отам на задній парті, щось вчіть. Головне, щоб на уроці не заважали. Але так інклюзія не відбувається! Ці діти все одно почуваються відокремленими від решти класу, вони ніяк не інтегровані в процес. У чому тоді сенс? Пояснюю це на тренінгах для асистентів вчителів.

І такі бувають ІРЦ
І такі бувають ІРЦ

Але асистентів учителя наразі не вистачає. Проблема з підготовкою: на посаду ідуть люди з різною освітою і рівнем знань. Окремо ж фахівців такого напрямку не готують. Ситуацію намагаються виправити за допомогою тренінгів, але це тривалий процес. Крім того, зарплата асистентів — найнижча серед педагогічних працівників.

Часто асистентами вчителя стають... батьки дитини з ОСН. Так зробила Наталія Киричок, асистент вчителя Лелюхівської ЗОШ у Новосанжарському районі. Її син Олесь вчиться там у 6-му класі. У хлопчика — аутизм, але Наталія каже: ніколи не вважала, що її дитина має обмежені можливості і не зможе чогось досягнути в житті. У перший клас звичайної полтавської школи Олеся спочатку брати не хотіли: не дивився в очі, відмовлявся спілкуватися з незнайомими людьми. Приймальна комісія не повірила, що він вміє і любить читати, гарно рахує й обожнює грати у футбол. Тоді, ділиться Наталія, про загальну інклюзію ще не йшлося, тож у них була «прихована», а роль асистента вчителя виконувала шкільна психолог. Спочатку Олесь сильно «вокалізував», і багатьом батькам це не подобалося: боялися, що інші діти повторюватимуть за ним і зриватимуть уроки. Однак, нічого подібного не сталося. Діти здружилися, а їхні батьки більше дізналися про особливі потреби різних людей. Та за кілька років у школі змінилося керівництво і родині дали зрозуміти: «таким» дітям тут не раді. Тоді Наталія і дізналася про Лелюхівську школу, де вже навчалися діти з ДЦП та аутизмом.

— Наш Олесь — трохи голосний, тож, перш ніж ми перейшли у школу, директор проговорив це з усіма вчителями. А ті пояснили класу, що прийде новий хлопчик, який не любить галасу. То перші дні у класі стояла гробова тиша, — посміхається Наталія. — Зараз, звісно, вже галасують, бігають, але на «робочий» шум Олесь не зважає. Він не любить, коли хтось на когось кричить. Взагалі, як для мене, ця школа — зразок того, як треба ставитися до різних дітей. Тут всі задіяні на уроках, у шкільному житті. Зараз у нас початкову школу закінчують кілька дітей на візках, то для них будують підйомник, щоб могли вчитися на другому поверсі. У багатьох міських закладах такого немає.

Родина Киричок
Родина Киричок

В європейських країнах подекуди ще працюють асистенти учнів (тьютори). Особливо вони потрібні, якщо дитина не може сама себе обслуговувати. Наприклад, їй треба міняти підгузок або робити час від часу уколи. У Чехії, розказала Ірина Калініченко, це — працівники соцслужб. У Німеччини їхню роль можуть виконувати волонтери. В Україні держава асистентів учня не оплачує. Батьки роблять це за свій рахунок.

Чимало складнощів — з фізичною доступністю навчальних закладів, з облаштуванням ресурсних кімнат, із оплатою праці.

— Але найбільша проблема — з нашим сприйняттям цих дітей, як рівноправних членів суспільства. Для мене ж найгостріше питання — готовність педагогів працювати з такими дітьми, їх емоційне сприйняття, — підсумовує Ірина Калініченко. — В європейських школах вчителі роблять акцент на отриманні учнями необхідних компетенцій. У нас же часто, якщо дитина не засвоїла той же обсяг знань, що інші, то вчитель сприймає це як свою особисту професійну поразку. Немає усвідомлення, що в особливих дітей може бути індивідуальний освітній результат. Звідси — або емоційне вигорання вчителя, або погіршення ставлення до «слабкої ланки», через яку клас нібито не такий успішний, як міг би бути. Або спостерігаю іншу крайність: вчитель чи асистент так жаліють дитинку, що все роблять замість неї. Але жалість руйнує! Яких компетенцій тоді набуде цей учень? У чому буде його готовність до життя у суспільстві? Адже заради цього і впроваджується інклюзія.

Єва ХМІЛЬ

Навчання для учнів з особливими освітніми потребами, які навчаються в інклюзивних класах, можна подовжити на два роки.

Таке рішення Кабмін ухвалив сьогодні, 21 серпня, передає прес-служба МОН.

Зокрема, йдеться про учнів початкової та базової шкіл. На кожному з цих двох рівнів навчання можна подовжити на рік.

“Одна з головних цілей реформи освіти – щоб кожен учень міг досягти максимального успіху під час навчання в зручному для себе темпі. Тож, якщо дитина з особливими освітніми потребами з певних причин не може засвоїти вчасно освітню програму, то тепер для неї є можливість подовжити навчання на 2 роки”, – сказала міністр освіти і науки Лілія Гриневич.

Чи подовжувати тривалість навчання, вирішуватиме команда психолого-педагогічного супроводу, відповідно до індивідуальної освітньої траєкторії, погодивши це з батьками або законними представниками дитини. Рішення команди впроваджується відповідним наказом керівника закладу.

Нагадаємо, МОН дало методичні рекомендації для навчання дітей з особливими освітніми потребами.

“Щоб почати дистанційне навчання з дітьми з особливими освітніми потребами, треба просто почати”, – впевнена керівниця інклюзивних проєктів ГО “Бачити Серцем” Наталя Гладких.

Наталя також має лайфхаки, як організувати таку роботу. До прикладу, батькам треба призвичаїти дитину до нового розпорядку, вчителям треба помічник під час онлайн-конференції, щоб допомагав вирішити технічні питання, а дітям – час, аби звикнути.

А от директорка НВК “Престиж” у селі Балабино, що на Запоріжжі, Жанна Вінніченко, каже, що треба зважати і на технічні можливості дітей та батьків. А ще – створювати для всіх максимально комфортні умови і не наполягати, щоб учні виконували завдання вчасно. Мовляв, стресу і так вистачає.

“Нова українська школа” з’ясовувала, з чого треба почати навчання для дітей з ООП, як працює асистент учителя, як можуть допомогти батьки та що робити вузьким спеціалістам, які працюють з дітьми з ООП з інклюзивних класів.

СПІЛЬНІ УРОКИ ЧИ ІНДИВІДУАЛЬНІ?
Наталія Гладких

Якщо це інклюзивний клас, то на уроках мають бути всі діти, включно з дітьми з ООП (маються на увазі уроки за допомогою відеозв’язку – ред.).

“Кожній людині треба людина, незважаючи на те, чи є в неї особливі освітні потреби. Не треба ізольовувати дітей з ООП і проводити з ними уроки окремо. Діти тягнуться одне за одним, вони хочуть спілкуватись і радіють обличчям, які бачать на екранах моніторів. Треба дотримуватися засад інклюзивного навчання і пам’ятати, що воно передбачає соціалізацію та включення в соціум.

Чарівної пігулки немає, але є велике бажання вчителів побачити учнів і велике бажання учнів побачити вчителів. Діти з ООП, які навчаються за пілотним проєктом “Школа для підлітків із комплексними порушеннями” від ГО “Бачити Серцем”, дуже зраділи, коли побачили знайомі обличчя. Для них незрозуміло, чому треба постійно сидіти вдома з батьками і не їздити до школи”.

ЗАСПОКОЇТИ БАТЬКІВ І ДАТИ ЧАС ДИТИНІ
Наталя Гладких

1. Не варто обмежувати дітей та батьків у часі на виконання завдань, адже в батьків буває тривожний стан або навіть паніка через пандемію. Найкраще – домовитися із психологом і провести роботу з батьками, аби пояснити, що всі емоції, які вони мають, передаються дітям. Особливо важко тим дітям, які не говорять, бо всі емоції в них накопичуються.

2. “Найбільше батьків, як і всіх, хвилює, як не заразитися коронавірусом. Адже вони насамперед думають: якщо вони заразяться і потраплять у лікарню, хто буде доглядати за дітьми? Також у батьків дітей з ООП є страх і паніка, що діти мають слабкий імунітет і більшу ймовірність заразитись. Усе це треба проговорювати”.

3. “Треба враховувати, що кожна дитина з ООП потребує часу для адаптації: хтось адаптовується одразу, а хтось цілий урок може бігати кімнатою з увімкненим відеозв’язком, слухати звуки, шуми, знайомі голоси, але не розуміти, що відбувається навколо.

У нас є дівчинка, яка перший раз вийшла в онлайн-формат, почула голоси, але не знала, де вони. Тому вона зрозуміла це так, що треба йти до школи – і почала швидко одягатися. Мама їй пояснювала, що ці всі люди, вчителі, які з нею займаються і однолітки, з якими вона вчиться, – ось тут, в екрані. Має минути деякий час, щоб ці діти адаптувались, головне – не здаватись”.

ПОЯСНИТИ ДИТИНІ, ЩО ТАКЕ КОРОНАВІРУС
Наталія Гладких

1. Треба розповісти дитині, що таке коронавірус. Це слід зробити, навіть, якщо батьки думають, що дитина цього не зрозуміє. Треба пояснити, що вчителі, куратори, реабілітологи, тренери, усі важливі для дитини люди нині сидять удома.

2. Потрібно відповідати навіть на безглузді запитання, адже це – маркер, що дитина хвилюється.

3. Коронавірус варто зобразити – намалювати, зліпити, вирізати з картону чи журналів. Тут можна завантажити та роздрукувати картки для дітей з ООП, аби пояснити, що таке коронавірус. Це – для того, щоб матеріалізувати його та дати дитині можливість уявити. Можна складати казки чи історії про коронавірус, грати в ігри, як одягати маску. В історіях мають були правила, як поводитися: мити руки, дезінфікувати їх, надягати маску тощо.

НАЛАГОДИТИ РЕЖИМ ДНЯ ДЛЯ ДИТИНИ
Наталя Гладких

1. Потрібно створити такий режим дня для дитини, який має схожі елементи з попереднім. Батьки з дитиною можуть разом намалювати, зліпити, приклеїти певні предмети на плакат, розкласти предмети-символи в коробки, аби зобразити цей режим. Плакат із режимом дня має залишатися в кімнаті дитини. Щодня його треба переглядати та працювати з ним. Це – для того, щоб допомогти дитині адаптуватись до незвичної ситуації.

2. Можна внести до режиму дня більшість занять, які дитина виконувала до карантину. Це – для того, щоб вона легше перенесла зміни. А от виходи на двір можна замінити та ритуалізувати – наприклад, щоразу вдягаючи верхній одяг, коли виходите на балкон чи відчиняєте вікно.

3. Щодня в один і той самий час треба повторювати якийсь вид діяльності. До прикладу, приймання їжі, заняття чи ігри.

4. У рухливі, настільні, логічні чи тілесні ігри можна грати всією родиною. Це надаватиме дитині спокій, що всі в безпеці та впевненість, що буде завтра.

5. Наступний крок: організувати робоче місце для дитини, враховуючи її зорові, рухові та слухові можливості. Монітор має бути навпроти очей. Себто на підлозі, якщо дитина лежить на животі; на столі або на підставці, якщо дитина у положенні напівсидячи. Також треба пояснити, що незважаючи на те, що заняття відбуватиметься вдома, дитина чутиме знайомі голоси та бачитиме знайомі обличчя, чому на занятті будуть батьки і навіщо треба працювати разом. Коли відео увімкнеться, треба показати та розповісти, хто на зв’язку.

ЗАЛУЧИТИ БАТЬКІВ ДО СПІЛЬНОЇ РОБОТИ І ПОЯСНИТИ, ЩО ЇМ РОБИТИ
Наталія Гладких

1. Перше, що треба зробити вчителям, – зрозуміти, що в дистанційному навчанні батьки є партнерами вчителів. Тому перед тим як починати заняття, треба виділити час на роботу з батьками. До прикладу, корекційному педагогу варто пояснити батькам, як виконувати вправи з дрібною моторикою та як допомогти дитині. Також слід запитати батьків, чи в них є матеріали, які треба для розвитку моторики. Якщо немає – треба передати ці матеріали або пояснити, як зробити їх власноруч.

Участь батьків дітей з ООП під час відеоуроків буває різною:

Пасивна. Коли дитина не може рухати руками, а завдання бувають такими, щоб дати їй можливість потримати ручку і намалювати або щось обвести. Тоді батьки мають взяти руки дитини у свої, вкласти ручку і разом виконати вправу.
Часткова. Коли під час того ж завдання треба вкласти ручку до руки дитини, а вона сама зможе виконати вправу.
Непомітна. Коли дитина може виконати завдання самостійно.
Про ці види треба розповісти батькам і пояснити, як саме вони мають себе поводити.

2. Розмовляючи з дітьми з ООП через відеозв’язок, учителі мають звертатись тільки до дитини. Учень повинен розуміти, що це його урок і що він має відповідати. Якщо допомога батьків буде надмірною, в якийсь момент дитина може перекласти відповідальність на дорослого, який сидить поруч.

“Якщо батьки не допомагають, а роблять щось замість дитини, можемо (вчитель чи асистент – ред.) написати їм у чат: “Будь ласка, спробуйте ще раз виконати цю вправу, але мінімально допомагати дитині”.

Жанна Вінніченко

1. Уроки тривають по 40 хвилин. Такий час безкоштовно надає програма Zoom (на час карантину це обмеження знято – ред.). Якщо батьки не користувались програмою до цього і не знають, як доєднатись, треба створити або знайти в мережі інструкцію-алгоритм.

2. Треба просити батьків та дітей про зворотний зв’язок. До прикладу, можна зробити тест в Google-формах із запитаннями, що покращити та змінити, що сподобалось, а що ні.

ЗАБЕЗПЕЧИТИ ДИТИНУ ДОДАТКОВИМИ МАТЕРІАЛАМИ
Наталія Гладких

Перед кожним навчальним днем у групі в соцмережах, в якій є батьки та вчителі, педагоги пишуть, які матеріали треба на занятті. Якщо це незряча дитина і їй треба будуть тактильні картки – їх передають батькам. Або дорослі можуть виготовити такі тактильні картки. До прикладу, дитині треба буде намалювати картину фарбами. Тоді батькам пояснюють, що слід промалювати контур (його можна зробити за допомогою клею).

Жанна Вінніченко

У Балабинській школі уклали договір із батьками (приклад за цим посиланням), в сім’ї яких тільки один гаджет, і надали їм шкільні ноутбуки та планшети для дистанційного навчання.

Як організувати дистанційне навчання для дітей з ООП. Досвід вчителів
“Треба враховувати, що кожна дитина з ООП потребує часу для адаптації: хтось адаптовується одразу, а хтось цілий урок може бігати кімнатою з увімкненим відеозв’язком, слухати звуки, шуми, знайомі голоси, але не розуміти, що відбувається навколо”, – каже Наталя Гладких. Фото: автор – Alireza Attari, Unsplash

ЩО МАЄ РОБИТИ АСИСТЕНТ УЧИТЕЛЯ
Наталія Гладких

1. Аби допомогти вчителеві викладати урок через відеозв’язок, треба працювати в парі з іншим вчителем (асистентом вчителя), який модеруватиме процеси (таку модель використовують в організації пані Наталії – ред.). Асистент може робити це зі свого комп’ютера. До прикладу, вмикати та вимикати мікрофони, аби ту людину, яка веде урок або відповідає на запитання, було чутно, показувати презентації та відео, спостерігати, що роблять учні. Також модератор може спілкуватися паралельно в чаті з батьками. Якщо є технічні складнощі, їх треба усунути зразу.

2. Асистент зможе проаналізувати заняття та розповісти про це вчителеві, аби вдосконалити процес.

Наталія Правда (заступниця директорки Балабинської школи, яка опікується інклюзивним навчанням)

1. Асистент вчителя також обробляє завдання, які отримують учні з типовим розвитком, і віддає їх дітям з ООП (ідеться про адаптацію чи модифікацію завдань, що асистент вчителя робить для навчання і у класі, – ред.). Часом потрібно дати додаткові завдання, часом спростити.

“Так, до прикладу, відбувається в 4 класі, де на інклюзивному навчанні є і дитина зі збереженим інтелектом, і дитина з порушеним. Класно, що решта дітей не бачать, що в дітей з ООП інші завдання. Таким чином, ми не відділяємо дітей”.

2. За потреби, асистенти додатково щось пояснюють дитині. Також розповідають батькам, як пояснити дитині певний навчальний матеріал.

Жанна Вінніченко

У ситуації, коли в дитини з ООП починається деструктивна поведінка під час відеоуроку, з батьками має комунікувати теж асистент учителя – радити, як заспокоїти дитину, і дізнаватись, який матеріал потрібно допояснити.

ПОПІКЛУВАТИСЬ ПРО КОМУНІКАЦІЮ З ДИТИНОЮ ПІД ЧАС ВІДЕОУРОКУ
Наталія Гладких

1. Вчителі можуть розповісти батькам, як зробити комунікативні картки. Наприклад, картки зі словами “так” і “ні” дозволять вчителеві не розсіюватись на кожного учня, коли він працює з класом, і швидко отримати відповідь на запитання. Для менших дітей можна зробити зелену та червону картки, які вони показуватимуть, відповідаючи на запитання.

Для дітей, які мають рухові порушення і які не можуть підняти картку, батьки виготовляють браслети, на яких написано “так” або “ні”. Тоді діти показують руку з відповіддю. Також можна застосувати кубики або підняти чи опустити великий палець.

Тож учителям краще ставити запитання, які потребують відповіді “так”, “ні”.

Як організувати дистанційне навчання для дітей з ООП. Досвід вчителів
У Балабинській школі, окрім відеозв’язку, корекційні педагоги викладають відеозавдання для дітей з ООП. Ілюстрація: скріншот відео логопеда-дефектолога Тетяни Самохвалової

2. Якщо у класі є незряча або слабозора дитина, треба попросити батьків проговорювати з нею візуальну інформацію. Тоді батьки мають сидіти поруч і пояснювати, що відбувається на екрані. Дорослі також озвучують, хто з учнів підключився до конференції, що відбувається на екрані, кого ще немає. Це важлива інформація для дітей, бо так вони розуміють атмосферу навколо.

3. Якщо діти вчать нові слова, вчителям треба виводити слово на екран, візуалізуючи картинкою. Також можна додавати звуковий супровід.

“Якщо це жук, то треба знайти жужіння. Тоді ми задіюємо і зоровий, і слуховий канали. Дітям, які не бачать або бачать погано, можна дати того ж жука, щоб вони вивчили його ще й тактильно”.

4. Під час відеоуроків треба запитувати учнів, називаючи їхні імена. Не треба запитувати: “А хто мені скаже?”. Треба ставити конкретному учневі конкретне запитання, адже через шум діти починають відволікатися.

ПРОЦЕС ОРГАНІЗАЦІЇ УРОКІВ І ПЕРЕДАЧА ЗАВДАНЬ
Жанна Вінніченко

1. У Балабинській школі вже кілька років користуються Google-класом (віртуальний клас, в який через електронну пошту можна додати своїх реальних учнів, ставити завдання у спільному структурованому просторі всім школярам або вибірково, оперативно обмінюватися інформацією, створювати свої завдання або додавати їх з інших платформ – ред.).

Навіть тестували дистанційне навчання на коротких зимових карантинах, домашні завдання частково завантажували туди. Як тільки в дітей з’являється інформатика, кожному учневі створюють аккаунт у Google-класі і вчать ним користуватись. Тому проблем із переходом на дистанційне навчання не було.

Нині у той таки Google-клас вчителі завантажують всі домашні завдання та залишають оголошення для дітей. До прикладу, про те, о котрій відбудеться урок у Zoom. Педагоги намагаються дотримуватись розкладу для другого семестру. Але погоджують із дітьми, коли ті можуть виходити на зв’язок.

Наталія Правда

Про уроки в Zoom вчителі домовляються з батьками заздалегідь – коли більшість можуть вийти на зв’язок. Зазвичай в Zoom відбувається 2-3 уроки на день. Ті, хто не можуть бути присутнім на відеоуроці, мають змогу передивитись відеозаписи онлайн-уроків у Google-клас.

Там же і завдання. Вчитель натискає в Google-класі кнопку “призначити” для завдань для дітей з нормотиповми розвитком, а асистент учителя – для видозмінених завдань для дітей з ООП.

ОБСЯГ НАВАНТАЖЕННЯ
Наталія Гладких

Спочатку треба виконувати вправи з дітьми через відеозв’язок, не спрощуючи їх. Після першого заняття буде зрозуміло, що треба адаптувати та вдосконалити. Аналіз треба проводити після кожного дистанційного уроку.

Жанна Вінніченко

1. Завдання онлайн мають бути такими ж, як і офлайн. Ідеться і про формат, і про обсяг. Однак, треба йти на поступки, якщо діти виконують домашнє завдання не в повному обсязі або невчасно. Часом у сім’ї є один гаджет, і батьки мають теж із ним працювати.

2. Для дітей з ООП потрібно проводити тести, аби перевірити, як вони засвоїли інформацію. Це можна робити через Google-форми.

Наталія Правда

Не варто обмежувати дитину в тому, коли вона може виконувати домашні завдання.

ЩО РОБИТИ, КОЛИ ДИТИНА ВИЯВЛЯЄ ЕМОЦІЇ
Жанна Вінніченко

Потрібно підлаштовуватись під настрій дітей, аби провести відеоурок. Якщо в інклюзивному класі, наприклад, є дитина з аутизмом, то гарний настрій – це те, що може допомогти дитині засвоїти інформацію. Інакше – вчителі домовляються з батьками, аби ті повідомили, коли дитина буде готова навчатись. Це – єдиний випадок, коли з дитиною з ООП можуть провести окремий урок або додатково щось допояснити.

Наталія Гладких

Якщо в дитини починається істерика чи інша деструктивна поведінка під час уроку, то батьки вимикають відео, мікрофон і намагаються заспокоїти дитину. А потім повертаються на заняття. Урок додатково не проводять.

ЯК ПРОВОДИТИ КОРЕКЦІЙНО-РОЗВИТКОВІ ЗАНЯТТЯ
Наталія Гладких

Корекційно-розвиткові заняття, які проводять вузькі спеціалісти, також можна проводити в онлайн-форматі у програмі Zoom. Це можуть бути як індивідуальні, так і групові форми роботи.

“Я знаю логопеда, яка проводить артикуляційні вправи з дітьми – і ті все повторюють. А тим дітям, які не можуть повторювати, треба допомога батьків. Тоді батьки сидять поруч на заняттях і пробують за рекомендацією логопеда виконати те чи інше завдання. Тобто заняття відбуваються онлайн так само, як і офлайн, але з допомогою батьків”.

Жанна Вінніченко

У Балабинській школі, окрім відеозв’язку, корекційні педагоги викладають відеозавдання для дітей з ООП на Google-диск. Фахівці знімають відео самі і групують за папками. До прикладу, є папка з відео для постановки свистячих звуків. Батьки можуть подивитись ці відео, повторити дії з дітьми, зробити домашні вправи. За посиланням ви знайдете приклад таких відео логопеда-дефектолога Тетяни Самохвалової.

Батьки весь час з нами на зв’язку, тому ви знаємо, що вони справді займаються з дітьми

Марія Марковська, спеціально для “Нової української школи”

МКФ - це класифікатор, який використовують в усіх розвинених країнах лікарі, педагоги, спеціалісти з реабілітації та психологи. Його використання в Україні є підґрунтям для розвитку системи реабілітації, раннього втручання та інклюзії, для планування заходів соціального захисту, систем компенсації та для розробки і реалізації їх політики. Функціонування та обмеження життєдіяльності через МКФ розглядаються як взаємодія між навколишнім середовищем та станом здоров’я людини, і тому класифікатор створює більш інтегроване розуміння стану здоров’я, надає можливість краще планували лікування, реабілітацію та створення послуг для людей із хронічними захворюваннями або інвалідністю.

МКФ складається з таких основних компонентів:
Функції та структура тіла (В — англ. Body)
Активність (А — англ. Activity, пов'язана із завданнями та діями індивіда) та участь (Р- англ. participation — залученість у життєву ситуацію)
Додаткова інформація щодо тяжкості та факторів зовнішнього середовища.
Для чого МОЗ рекомендує використовувати МКФ та МКФ-ДП:
Як клінічний інструмент – при оцінці потреб, відповідності методів лікування конкретним умовам, оцінки професійної придатності, реабілітації та оцінки результатів оцінювання якості надання реабілітаційний послуг. Адже для планування та реалізації втручань потрібно використовувати інформацію про обмеження, спричинені не лише обмеженнями функцій та структури тіла, а й факторами зовнішнього середовища. Відповідно оловною користю МКФ для пацієнтів є інтеграція фізичних, ментальних та соціальних аспектів їх стану. Замість того, щоб зосередити увагу на діагнозі особи, у МКФ включені усі аспекти її життя (розвиток, участь та середовище).
Для ранної діагностики та виявлення (система раннього втручання). Використання в Україні найкращих міжнародних тестових систем для діагностики розвитку дитини. Чим раніше виявляється хвороба чи стан, тим простіше лікувати або корегувати.
Для катамнестичного спостереження - спостереження та реабілітацією новонародженого, що переніс критичний стан або важку хворобу відразу після народження з метою упередження або максимального зменшення негативних наслідків перенесеного захворювання.
Міждисплінарний підхід. Лише спільно лікарі, освітяни, соціальні працівники зможуть допомогти кожній людині з особливими потребами. МКФ допомагає в міждисциплінарній взаємодії та обміні інформацією стосовно стану пацієнта.
Оскільки МКФ є по своїй суті класифікацією, пов'язаною з охороною здоров'я та обставинами, які стосуються здоров'я, вона також використовується в таких областях, як страхування, соціальний захист, праця, освіта, економіка, розробка стратегії соціального та загального законодавства та екологічні зміни. Вона була прийнята як одна з соціальних класифікацій Організації Об'єднаних Націй, на яку посилаються та в якій реалізуються Стандартні правила з забезпечення рівних можливостей для людей з обмеженнями життєдіяльності. Таким чином, МКФ є зручним інструментом для реалізації прийнятих міжнародних мандатів з прав людини, а також національного законодавства.

Що таке інклюзивна освіта?
Інклюзивна освіта як концепція, філософія освіти (як наприклад, демократична освіта, громадянська освіта, особистісно-зорієнтована освіта тощо) у різних джерелах описується по-різному.

Розрізняють вужче й ширше розуміння інклюзивної освіти. Вужче розуміння інклюзії – це «включення» дітей з особливими освітніми потребами та дітей з інвалідністю в загальноосвітні навчальні заклади. Ширше розуміння інклюзивної освіти полягає в позитивному ставленні до багатоманітності учнів, цінуванні та врахуванні відмінностей кожного учня.

Спільними для всіх визначень інклюзивної освіти є такі положення:

В основі інклюзивної освіти – підхід, що базується на дотриманні права на освіту для всіх дітей, у тому числі дітей із соціально вразливих груп (дітей з особливими освітніми потребами, дітей з інвалідністю, дітей-сиріт тощо).
Позитивне сприйняття багатоманітності – сприйняття індивідуальних відмінностей учнів як корисного ресурсу, а не проблеми.
Максимально значуща участь в освітньому процесі, а не тільки фізична присутність у класі/групі.
Виявлення й усунення бар’єрів (фізичних, інформаційних, інституційних і негативного/упередженого ставлення).
к розуміти поняття «інклюзивний навчальний заклад»?
Насправді, усі заклади системи дошкільної, загальної середньої, професійної та вищої освіти повинні бути інклюзивними, тобто забезпечувати максимальну участь в освітньому процесі для всіх його учасників, у тому числі для дітей/осіб з особливими потребами. Оскільки в Україні інклюзивна освіта все ще знаходиться на етапі свого становлення, інклюзивними навчальними закладами називають ті, в яких навчаються діти з порушеннями розвитку в інклюзивних групах/класах
и можна вважати інклюзивним навчальний заклад зі спеціальними групами/класами?
Оскільки інклюзія – це неперервний процес підвищення участі кожної дитини в навчальному процесі та зменшення кількості випадків виключення з нього, навчальні заклади зі спеціальними (компенсуючими) групами/класами частково можна називати інклюзивними – діти з особливими освітніми потребами мають більше можливостей спілкування зі своїми однолітками, доступу до типової навчальної програми, ресурсів місцевої громади тощо в порівнянні з перебуванням у спеціальних навчальних закладах чи навчаючись удома.
Хто такі діти з особливими освітніми потребами?
Відповідно до ширшого розуміння інклюзивної освіти та міжнародних документів, діти з особливими потребами – це особи до 18-ти років, які потребують додаткової підтримки в освітньому процесі (діти з порушеннями психофізичного розвитку, діти з інвалідністю, діти-біженці, працюючі діти, діти-мігранти, діти – представники національних меншин, діти – представники релігійних меншин, діти із сімей з низьким прожитковим мінімумом, безпритульні діти, діти-сироти, діти із захворюваннями СНІД/ВІЛ та інші).

В українському законодавстві термін «діти з особливими освітніми потребами» використовується у вужчому розумінні інклюзивної освіти й охоплює дітей з порушеннями психофізичного розвитку та дітей з інвалідністю.
Що таке універсальний дизайн і розумне пристосування?
Ці два терміни зазначені серед інших у Конвенції ООН «Про права осіб з інвалідністю», яку Україна ратифікувала у 2009 році.

Уперше з’явившись в архітектурній сфері, універсальний дизайн в освіті є підходом, що забезпечує врахування всіх потреб учнів/студентів на етапі планування освітніх послуг/продуктів і стосується всіх аспектів освітнього процесу: навчальних програм, навчальних планів, процесу оцінювання навчальних досягнень учнів, дизайну навчальних закладів, спортивних майданчиків, веб-сайтів тощо.

Розумне пристосування означає внесення, коли це потрібно в конкретному випадку, модифікацій і коректив, які є необхідними, відповідними й виправданими. Це здійснюється для забезпечення реалізації всіх прав дітей/осіб з інвалідністю.