"КОЛИ СВІТ ТЕБЕ БОЇТЬСЯ": ВІДВЕРТО ПРО "ОСОБЛИВИХ" ДІТЕЙ ТА ЇХНЄ МАЙБУТНЄ В УКРАЇНІ

Ми звикли не помічати їх: стояти осторонь, ховати погляд в екрані смартфона, зі співчуттям чи огидою розглядати оголошення про збір коштів чи "Мамо, я шукаю родину". І десь зовсім в іншому світі звичайні діти – і хай навіть вони сприймають довколишнє трохи інакше – радіють печиву, що його зготували власноруч, святковій дискотеці чи яскравій обкладинці книги, яку, можливо, так і не зможуть прочитати
До Всесвітнього дня дитини 5.UA пропонує на мить зупинитися та з’ясувати, хто ж вони – "особливі" діти, які в нашому суспільстві перетворились на привидів. Про інклюзивну освіту, життя малечі з особливими потребами та про світ, що "ловив і не впіймав" – далі в нашому матеріалі.

"Коли я вперше побачила їх, найперше з’явився страх: що говорити, як поводитися, а чи безпечно? Але то все швидко зникає, коли тебе – зовсім незнайому людину – так щиро стискає в обіймах семирічна мала. І хай на вигляд їй не більше чотирьох років… З ними можна малювати, грати у м’яча, говорити про такі буденні дитячі мрії і навіть танцювати – не за правилами, а так, як забажає того серце. У них не буде шкільних іспитів, традиційних побачень та квітів, випускного з маминими сльозами, але вони мають дещо більше – вони щирі…"
Ще донедавна в Україні діти з особливими потребами були ізольованими. У першу чергу – від суспільства. Вони мешкали в інтернатах, де вчилися буденним речам, спілкуванню з іншими вихованцями, отримували своєрідну "освіту". Потому – вирушали до психоневрологічних диспансерів. Ті ж, хто мешкав з рідними вдома, були позбавлені й цього. Школи неохоче відкривали двері для дітей з особливими потребами, а батьки намагались вберегти кровинок від зайвого стресу. Обирати доводилось серед двох варіантів: домашнє навчання та навчання у спеціалізованих закладах.

Попри постійні зауваження психологів та фахівців, навчальні заклади чомусь не поспішали запрошувати до себе "особливих діток": чи то боялись підліткової жорстокості, чи то не були певні у власних силах.

Унікальний досвід
Звичайнісінька школа: ані пандусів, ані ліфтів – круті сходи, вузькі двері у класах, зависокі парти та необладнані для потреб людей з інвалідністю санвузли. Так виглядає чи не кожна українська будівля зсередини. Але не столична школа №168. Вона і справді – зразок закладу для інклюзивної освіти. Тут кожен п'ятий учень – з особливими потребами.

На те, аби обладнати будівлю необхідним, витратили назагал понад 10 років. Коштом допомагали благодійні організації. Науковці та освітяни переконували: в Україні це неможливо, а їм таки вдалося. Тут створили безбар’єрне середовище: активно працюють асистенти вчителів, встановлені зручні пандуси, поручні та все необхідне обладнання.
Мовою закону
Від літа в Україні запрацював Закон про інклюзивну освіту. Документ гарантує школярам з особливими освітніми потребами індивідуальне чи дистанційне навчання. Також "особливим" дітям мають забезпечити психолого-педагогічну та корекційно-розвиткову допомогу.

Обладнати навчальні заклади, де з’являться інклюзивні групи чи класи, мають коштом державного бюджету. Принаймні, так запланували урядовці. Вони ж запевняють: тепер відмовити у прийомі до школи дітям з особливими потребами не вправі жоден із навчальних закладів. Це відповідає принципу "Школа для всіх".
Утім, згідно цього ж закону, рішення про інклюзивний клас ухвалює директор школи. У такому класі має бути не більше 20 учнів, серед яких троє – із вадами розвитку. Нині ж батьки часто отримують відмову, обґрунтовану тим, що всі класи набрані та переповнені.

У Міносвіти пояснюють: директор закладу має право на відмову, але лише обґрунтовану. Там нагадують, що безпідставна письмова відмова – підстава для звернення до суду.

Поки високопосадовці в уряді та керівники шкіл й садків на місцях визнають, що експеримент з інклюзивною освітою дається нелегко. Потрібні не лише додаткові ресурси та час, а й допомога дітей, які вчаться разом з особливими однолітками.

Чому це важливо?
Це питання великих досягнень, які лише на перший погляд видаються маленькими. Дітям, для яких кожна прогулянка – чималий стрес, надзвичайно важливо навчитися найперше комунікувати, просити про допомогу, надавати її, сприймати себе повноцінними, дослухатися та говорити самим. Батьки школярів, які стали учасниками проекту інклюзивної освіти торік, кажуть: діти стали менше боятися, почали більш активно спілкуватися з однолітками. Більш того, вони довели: "особливі" діти можуть засвоювати знання на рівні з іншими.
"Мрію стати лікарем", – каже одна з вихованок інтернату, 12-річна Геля (Ангеліна). У неї ДЦП, руки невпевнено тримають пензлик, і розмальовку ми таки псуємо. Фарба виходить за тонку лінію, і сукня видається дещо кострубатою. Знову береш її за руку і допомагаєш провести лінію. Запевняєш, що все вдасться. Хай і не з першої спроби! І в голові проноситься думка, що хірургом їй не стати. Лікарем їй не стати. Не судилося. Але вона має вірити. Обов’язково має вірити у свою мрію, бо на папері ми вже впевнено виводимо червоний хрестик. Гелі лише дванадцять, і у неї все буде добре. Тепер вже сама себе запевняєш…"
Для багатьох діток інклюзивна освіта перетворюється на ефективну реабілітацію, розповідають в одній зі столичних шкіл.

"В основному діти, навчаюсь у школі, проходячи реабілітацію – всі піднімаються з візків. З кожним роком десь на 40% збільшується кількість таких дітей", – ділиться результатами директор загальноосвітньої школи №168 Наталія Кравчук.

Понад те, інклюзія – поштовх для суспільства стати на щабель вище, бути толерантнішими. Йдеться про виховання терпимості як у дорослих (на рівні батьків), так і молодого покоління (дитячий колектив).