Дружба в житті дитини. Що важливо знати батькам та вчителям
ЩО ТАКЕ ДРУЖБА
Педагог, автор книг про виховання, ведучий рубрик на радіо та в журналі “Сноб”, реалізатор педагогічного підходу “Неформальна освіта” Діма Зіцер не виділяє дружбу в окрему моральну категорію. Каже, дружби навчитися неможливо. Варто вчитися таких речей як прийняття чи усвідомлення, що наша сила в тому, що ми різні.
“Краще думати, як усім нам з цим усвідомленням жити, розвиватися самому і організувати життя таким чином, щоб розвивалися і люди, які довкола мене. Я не знаю, що таке дружба. Але коли так чи інакше хоча б у школі панує атмосфера, в якій я можу дозволити собі бути собою, поки я не заважаю іншим, тоді ми дійсно чогось навчаємось”.
Жоден державний інститут на здатен і не повинен навчати дружби. Інакше, за словами Діми Зіцера, ми швидко можемо опинитися в 1933 році в Німеччині або в Радянському Союзі 37-го року. “Ми обираємо з різних причин людей, які стають нам ближчі. Дружба – поняття особисте, інтимне. Мені здається, останнє, що повинна робити держава, – лізти в наше особисте життя. Це загрожує великою небезпекою”.
Коли йдеться про прийняття, то дорослим треба починати з себе. Якщо в сім’ї батько вважає: “Коли я щось кажу, то всі мовчать”, якщо вчитель на уроці може сказати: “Встав і вийшов з класу”, то про прийняття говорити не доводиться, вважає педагог. Якщо ж дорослі демонструють уміння приймати, чути, допускати, що поряд з ними може бути зовсім інша людина з відмінними ідеями, тоді швидко з’ясовується, що нікого нічого не треба вчити спеціально. Тому що ми вчимося на моделях.
“Моя сила не в тому, щоб принизити того, хто поряд, а в тому – щоб зробити цю людину сильнішою, тому що тоді це дає силу мені. Це дуже зрозуміла модель, з якою ми народжуємось”.
Часто дорослі уявляють світ як для себе самих, так і для дітей, – як ворожий простір, де панують взаємні образи і приниження. Варто, на думку Діми Зіцера, відмовитися від такої проекції. І тоді інструменти взаємодії з іншими людьми будуть зовсім іншими: я можу відійти, я можу обрати інших людей.
“Нікого не треба проламувати. Якщо людина вміє взаємодіяти, у неї виникає багато інструментів, які вона застосовує в різних життєвих обставинах. Це радянський і пострадянський інструмент взаємодії – треба перемогти будь-якою ціною, треба довести аби що там… а далі з’являється ось ця необхідність переломати когось, принизити будь-яким способом”.
Діти повинні вміти взаємодіяти, приймати інших і себе, транслювати власні бажання, об’єднуватися, обирати різні інструменти взаємодії. І цього вони навчаються в дорослих.
Фото: автор – t.tomsickova, Deposipthotos
Важливо, щоб дитина вміла встановлювати комфортну і безпечну для себе дистанцію на різних рівнях з людьми, каже психотерапевт Катерина Левін.
“Кожна людина переживає не раз у житті конфлікт – як бути у стосунках і не бути поглинутим кимось. Вибір дистанції – це те, над чим ми працюємо все життя. Ми всі потребуємо контактів, ми – частини групи, сім’ї, класу, двору, колективу. Ми не можемо без соціальних зв’язків. Задача людини – знаходити постійно компроміс між близькістю і дистанцією. У цій динаміці ми перебуваємо постійно.
Як наблизитися і при цьому не травмуватися та не травмувати інших своєю любов’ю, яка перетворюється в переслідування і видається за турботу? Цього дитину треба навчати своїм прикладом. Не переслідувати дитину. Не йти на самопожертву, визнавати її автономність, але водночас не бути надто далеким і холодним. Щоб дитина могла підійти – підзарядитися і піти далі”.
БАТЬКИ – ЦЕ БАТЬКИ, А ДРУЗІ – ТО ДРУЗІ
Для дитини важливо мати навички, які дозволять їй встановлювати конструктивні взаємини, які відповідають її періоду життя – і коли вона маленька, і коли стає дорослою. Має бути фізичний простір – двір, гуртки, секції, школа, дача, де дитина знаходить своїх ровесників, з якими вона проводить час.
У різний вік дитини різною є основа для дружби, різний ґрунт. У молодшій школі – це спільні інтереси, або спільна діяльність. Пізніше на перший план виходять ціннісні компоненти.
“Дитині важливо знати, що є хтось такий самий, як вона (а не лише дорослі директивні люди), і хтось, хто слабший за неї – молодші брат, сестра, домашня тваринка – той, за кого вона може турбуватися, по відношенню до кого вона може бути сильною”, – каже Катерина Левін.
Особливість дитячої дружби в тому, що діти разом дорослішають. Саме тому вона часто така міцна. І навіть, якщо в дорослому віці дружбі настає кінець, то всередині людини цей друг дитинства залишається назавжди. “Цей друг дитинства дуже важливий. Це той, з ким ти разом ставав дорослим. Це друг, над яким не має сили час”.
Стандартів і шаблонів якості дружби і кількості друзів немає. Це дуже індивідуально. Дитина може мати одного-двох друзів, починаючи з першого класу, і вона може з ними йти по життю дуже довго. А може щомісяця здобувати нових товаришів. Це все процес.
Важливо те, як ми супроводжуємо дитину в її дружбі, вважає психотерапевт і доктор психологічних наук Віталій Климчук. Не варто давати оцінку друзів – з цим дружи, бо він хороший, а від цього тримайся подалі. Діти самі розберуться, хто хороший, а хто поганий.
“Дуже важливо з’ясовувати, обговорювати, з ким дитина дружить. Їй важливо поділитися з нами – що ви робите разом, що подобається в цій людині, про що спілкуєтеся, чого в неї ти навчилася, що вона в тебе. Таким чином ми розширюємо платформу, на основі якої може будуватися дружба. Запитуючи, обговорюючи і неосудно ставлячись до вибору дитини, ми лишаємо двері завжди відчиненими і завжди є шанс помітити більше”.
Фото: автор –Wavebreakmedia, Depositphotos
Батьки мають бути з дитиною в її переживаннях. Різних. Важливо, щоб дитина відчувала, що вона не одна, поки вона не може бути одна. Щоб дитина відчувала, що в її зіткненнях з життям, світом, в її почуттях, розчаруваннях і образах ми, батьки, – разом з нею. Вдома дитині потрібні ті, на кого можна спертися, хто її підтримає саме з позиції, що вони досвідченіші.
“З рівним можна взаємодіяти, можна дружити, але спираються – на того, хто сильніший”, – каже Віталій Климчук.
На багато питань батьки можуть допомогти дітям знайти відповіді, але в жодному разі не запропонувати вже готові. Батькам важливо помічати ступінь задоволення дитиною свого життя загалом – що в школі, про що думає, в які ігри грає, які малюнки малює.
Також, за словами Катерини Левін, у підлітковому віці в дітей має бути зона таємниці. “Якщо між батьками і підлітком немає таємниць, це значить, що дитина не проходить підлітковий вік, як треба”.
ШКОЛА І ДРУЖБА
Дітям у будь-якому віці потрібні мудрі дорослі. Добре, коли вчителі стають для школярів наставниками, провідниками, які не лише можуть допомогти з’ясувати, які здібності є в дитини і як їх краще розвивати. Важливо також бути поряд у потрібний момент, знайти важливі слова і підтримати, коли в дитини життєва проблема чи складність.
Соціалізацію не можна недооцінювати. Школа, гуртки, секції – у дитини повинна бути альтернатива. За словами Катерини Левін, є батьки, які настільки розчиняються в дитині, що їй важко від них сепаруватися. Проте можливість бувати поза домом розширює її картину світу, збагачує ідентичність.
“Дитина вчиться будувати стосунки – з тренером, вчителем музики, однолітками – і це довготривала взаємодія, яка закладається назавжди”.
Вчителям треба слідкувати, щоб дружба одних не шкодила іншим, щоб вона не розколювала колектив. На думку Катерини Левін, у цих ситуаціях викладачам допомагають знання і навички групової динаміки.
“У класу, групи є свої життя, історія. Це сума всіх учасників. Ця історія впливає на всіх. Питання – наскільки вчитель адекватно керує процесами у групі, чи вміє зчитувати поведінку дітей, щоб ефективно і вчасно гасити їхню агресію мирним шляхом, а не репресіями. Як каналізувати їхні хаотичні почуття в конструктивне русло. Бажано, щоб такими навичками володіли всі вчителі”.
ДРУЖНІ СТОСУНКИ І ТЕХНОЛОГІЇ
150 – саме стільки соціальних зв’язків може підтримувати людина. Науковці це називають Числом Данбара – на честь англійського антрополога Робіна Данбара. У 90-х роках вчений припустив, що в різних приматів, від мавп до людини, число соціальних зв’язків не безмежне – воно впирається у “скляну стелю”. Межі дружби визначаються двома факторами: здатністю нашого мозку (неокортексу – області кори головного мозку) обробляти численні стосунки і обмеженнями часу.
Навіть Facebook та Instagram не здатні пробити цю стелю. Здавалося б, завдяки інтернету ми можемо завести друзів у будь-якому куточку світу. Але останні дослідження свідчать: ми однаково залишаємося зачиненими в тій самій невидимій клітці, яка містить не більше 150 людей.
Є ще прошарки Данбара, які формуються під впливом емоційних прив’язок. П’ять – це найближчі люди (родичі, близькі друзі) – ті, на чию підтримку ми можемо розраховувати найбільше. 15 приятелів, включаючи перших п’ять, – це ваше постійне коло спілкування. Далі 50 – добрі знайомі. Тобто 150 – це ті люди, з якими ми спілкуємося принаймні раз на рік. Все, що більше – це знайомі або ті, кого ми можемо впізнати.
Час – головний ресурс у питаннях дружби. 60% нашого часу ми витрачаємо на людей з перших двох прошарків. І саме це, на думку вченого, пояснює, чому сильних зв’язків не може бути надто багато. 24 години на добу не вистачить, щоб пізнати, як слід, тисячу, сто, чи навіть п’ятдесят людей.