Укладачка курсу з інклюзії: “Немає дітей, яких неможливо навчити – є неправильно підібрані цілі й методики”

.Як вчителю інклюзивного класу співпрацювати з асистентом? Як залучати батьків до співпраці? Як допомогти дитині з особливими освітніми потребами адаптуватись у школі? Ці запитання як про підходи, так і про інструменти.

Журналістка “Нової української школи” поставила їх укладачці онлайн-курсу з інклюзивної освіти Ользі Семко. А також розпитала про сам курс і про досвід робити асистентом учителя в 1 класі. (З цього навчального року Ольга з колегою ділять між собою ставку асистента вчителя в 1 класі в одній з київських шкіл.)

– Чому вчителям потрібно проходити цей курс?
Тому що вони мало що знають. І це зрозуміло, адже тема інклюзії є новою для України. А з практичного погляду – то взагалі мегановою, тому що до цього всі тільки теоретично здогадувались, як це потрібно робити. Здається, що в інтернеті достатньо матеріалу, але під час близького розгляду з’ясовується, що його не дуже можна застосувати на практиці.

– Чому?
До цього часу матеріал писали матеріал переважно теоретики. І мало хто застосовували методики на практиці.

Будь-який свідомий фахівець розуміє, що коли застосовуєш теоретичну методику в класі, то бачиш її як переваги, так і недоліки. Й іноді недоліків буває більше, ніж переваг. І для того, щоб їх подолати, треба модифікувати методику. Це величезна робота і через це тих, хто би на практиці перевірили і сказали, що певну методику треба доопрацювати, – мало.

– Тобто в онлайн-курсі саме практики?
Так. Вони щось доопрацювали, щось розробили своє. Ба більше, чимало залучених експертів стояли у витоків інклюзії в Україні. Вони розробили, перевірили на практиці, доопрацювали й знов перевірили на практиці. Тобто зробили так, як це діяло в усіх нормально розвинених країнах.

– Ви складали курс за певною логікою. З чого ви виходили і чому саме така послідовність тем?
Насамперед, виходила зі здорового глузду. Два роки тому я ходила як асистент дитини у школу. Цей досвід допоміг мені. Також я намагалась думати, як вчитель: до мене прийде дитина з ООП – що мені потрібно знати, вміти, або чого не потрібно робити, які ресурси потрібно підключити, як налагодити контакт з батьками.

Також на структуру курсу вплинуло те, що ми виходили з поняття широкої інклюзії, хоча воно не закріплене законодавчо. Але я вважаю, що колись ми перейдемо до моделі, що будь-якій людині на певний час може знадобитися підтримка – тобто інклюзивна освіта.

– Чим краща широка інклюзія?
Якщо ми розглядаємо інклюзію у вузькому розумінні – тільки за нозологіями чи психо-фізичними порушенням – то, наприклад, діти-біженці або діти в складних життєвих обставинах (переселенці, діти з неповних родин тощо) випадають з цього процесу. Хоча вони так само можуть потребувати індивідуалізованого підходу в навчанні.

Або взагалі нестандартні ситуації. Наприклад, у повній багатодітній сім’ї у хлопчика (який не має порушень інтелекту) починаються поведінкові порушення, тому що сім’я психологічно не справляється. Йому, як нікому в класі, потрібна інклюзія.

– Ви сказали, що, складаючи курс, запитали себе, що потрібно вчителю. Отже, що йому потрібно?
Потрібно насамперед не боятися. Це такі самі діти, як і інші. Треба розуміти, що зараз учитель не самотній, його підтримують адміністрація школи і батьки.

Пункт про залучення батьків до навчального процесу дуже важливий, і він підвищує рівень свідомості батьків. Вони залучені, тому що розуміють, що можуть отримати корекційно-розвиткові послуги у школі, разом з учителем працює асистент, для дитини складають ІПР (індивідуальну програму розвитку – ред.). Тобто вони будуть індивідуально підходити до дитини.

Вчителю потрібно розуміти, що доведеться налагодити комунікацію з батьками, тому що не можна застосовувати методики в одному середовищі і не робити це в іншому. Тобто не може бути так, що вчитель щось робить з дитиною в школі, і це ніяк не підтримується вдома. Результату з такої роботи не буде.

Також учителю потрібно розуміти, що на кожен інклюзивний клас надається ставка асистента вчителя. І це величезний ресурс. Його іноді недостатньо, але це краще, ніж нічого.

Вчителю також потрібно витратити час на вивчення нормативно-правової бази. Вчитель мусить знати, на що він має право. А прав зараз надали багато: залучення фахівців ІРЦ до консультацій як учителів, так і батьків, гроші субвенції (раніше про це взагалі не говорили).

Найбільше зараз у вчителів виникає запитань, як скласти ІПР. Є рекомендації і матеріали, треба просто пошукати. Наприклад, ці або ці.

– Ви сказали, що вчитель має розуміти, що він не один – є адміністрація, батьки. На практиці підтримка є не завжди. Як включати батьків і як шукати порозуміння з адміністрацією?
Насамперед, треба бути етичними і методичними. Треба розуміти, що не буде так, що ви кажете адміністрації, що вам потрібна ресурсна кімната, і її одразу дадуть. Мій супервізор сказала мені: налаштовуйтесь на те, що будете вибивати ресурсну кімнату весь навчальний рік.

Щодо співпраці з батьками. У мене немає батьків, які не включені в навчання своїх дітей. Водночас, мені багато вчителів говорять, що батьки не включені. Я не знаю, де вони бачили таких батьків у 1 класі. Навіть батьки нормотипових дітей готові кожного дня закидувати вчительку запитаннями. Їм дай можливість – ще й мене будуть допитуватись. Але через етичні норми я не маю права розкривати інформацію, що відбувається у класі. Якщо батьки хочуть щось знати, то мають іти до вчителя. Я спілкуюсь тільки з батьками дітей з ООП.

Звісно, можуть бути батьки, які дійсно зайняті. Але для цього в ІПР є окремий пункт “консультування батьків”, де команда психолого-педагогічного супроводу прописує регулярність консультацій. І цей пункт прописують так само індивідуально, як і всю ІПР. За дитиною у клас приходить сім’я, і, сім’ї бувають різні. Комусь достатньо 15 хвилин на місяць, щоб поспілкуватись із вчителем і зрозуміти, над чим потрібно працювати. А комусь потрібно зустрічатися щотижня.

Вчителів наводять аргумент, що оскільки це не обов’язкові зустрічі, ми не можемо змусити батьків прийти. Згодна – змусити не можемо. Але треба розуміти, що так само, як ми працюємо з маленькими дітьми в 1 класі, ми працюємо з маленькими батьками. Для них усе нове. Треба набиратися терпіння до батьків і постійно нагадувати, мотивувати, застосовувати якісь заохочення. До злої вчительки вони ніколи не підуть, а якщо дитину спочатку хвалять, а потім просять на щось звернути увагу, – до такої вчительки будуть ходити.

– Серед батьків нормотипових дітей так само може бути спротив. Як працювати з цим?
Є чіткий і, на мій погляд, дуже вдалий алгоритм введення дитини з ООП у шкільний колектив. Треба провести кілька зустрічей. Перша – з адміністрацією школи і вчителями, які будуть працювати в інклюзивному класі. Потрібно поговорити з ними про те, що таке інклюзія, які діти прийдуть, з якими особливостями. Це робиться всередині школи.

– Тобто адміністрація збирає вчителів і розповідає?
Мала би адміністрація. Але оскільки адміністрація може бути мало поінформована, що таке інклюзія і як правильно подати інформацію, то можна залучати сторонніх фахівців.

– Зараз же можуть приходити працівники інклюзивно-ресурсних центрів.
Звичайно. Якщо раніше це були приватним чином запрошені фахівці, то зараз дійсно можуть приходити з ІРЦ.

Другий крок (це теж можуть робити фахівці ІРЦ): провести перші батьківські збори (якщо це перший клас) та озвучити, що клас буде інклюзивним. На цій зустрічі треба розповісти, що таке інклюзія, основні алгоритми роботи. Тому що, наприклад, не всі батьки знають, що в інклюзивному класі є асистент учителя. Більшість батьків не знають, що дитина може прийти зі своїм асистентом. Отже, їм потрібно пояснити, що раніше на клас була одна вчителька, а зараз буде мінімум двоє, а в разі наявності асистента дитини – троє дорослих. І треба чітко розповідати, чим займається асистент, що це не асистент дитини, що він працює з усім класом.

Я бачу тільки переваги такого навчання для всіх дітей. На уроці я, як асистент учителя, підходжу як до дітей з ООП, так і до інших, яких учителька, наприклад, ще не встигла охопити. Десь тикнути пальчиком, десь постояти над дитиною, якій не виходить писати.

І треба розуміти, що освітня програма для всього класу не змінюється, що в дитини з ООП є окрема ІПР, і це ніяк не впливає на інших дітей.

Третій крок – попрацювати з дітьми. Це може бути або серія уроків, або один урок з обговоренням, що є різні діти. Коли я готувалася до цього, то читала, що треба сказати: є ви, а є дітки, яким трошки важче. Але я такого наголосу на уроці не зробила. Натомість сказала, що ми всі різні й усім буває важко. Почала наводити практичні речі: цей хлопець кричить на уроці, але ти ж теж кричиш. У тебе погано виходять літери – і в нього. Але ти можеш гарно рахувати, і він теж може. У всіх є особливості, всім десь важко, десь легше. Також ми дивилися мультики про особливі освітні потреби.